Ідилічне море

-1-

Океан. Колись океан став для нього своєрідним спасінням від того, що було так званою реальністю, яка його підштовхнула до першого вбивства. Вбивства власними руками. Він не тікав від того, що було в нього тягарем на плечах. Сказав би «на душі», якби та душа ще була нормальною, а не якимось шматтям.

Зараз океан став тим місцем, у якому він був бранцем. Король бранців для таких покидьків, як він сам, і нещасний бранець, що пригноблювався власними почуттями. Найкраще, бляха, життя. Найкращий, бляха, корабель. Найкращий, бляха, океан.

Тут все нагадувало про Стіда. Так, він викинув за борт книги, записи, статуетки, але це ж було не все. Сам корабель нагадував про Стіда, бо це судно було зроблено з його мрій. Боже, Ед був таким ідіотом, повіривши у те, що навіть він може знайти відгук на свої почуття. Правий був Ізі, коли сказав, що Чорна Борода став м'якотілим.

Але тепер... О-о, тепер Едварду Тічу нагадали про те, хто він насправді. І тепер Чорна Борода дійсно стане справжнім жахіттям для кожного, хто посміє стати на його шляху. Французи. Іспанці. Британці. Він залишав за собою криваво-вогнянний шлях із чорних скелетів кораблів і синьо-гнійних трупів у воді. Він стояв і дивився, як небесна блакить з кожним днем все сильніше затягується чорним кунштом, у якому нічого не було з образів. Він пив стільки, щоб заглушити біль.

Кракен його роздери! Це дійсно було надто тупо і смішно, що сам Чорна Борода поводився мов якийсь хлопчина, якого відшило перше кохання. Але він сподівався. Він чекав. Ед відкрився Боннету, той зрозумів його і навіть не сміявся, коли робилася якась дурня... Направду, Стід висміяв його, так і не прийшовши на той пірс.

Скільки часу минуло? Півроку? А легше не стає, як там колись триндів Люціус. Добре, що відправив його годувати риб ще тоді, коли повернувся на корабель, бо зараз Едвард зняв би з нього шкіру і кинув би у сіль. А потім знову відправив би на дно. Муки заради мук, аби тільки самому собі стало легше... Ніхріна.

Вчора вони зупинилися в Нассау, щоб дати перепочинок тим, хто був у його команді. Двоє, звичайно, такі — підкидьки, яких Ед лишив лише через те, що вони хоч щось вміли нормально і були корисними. Ні, це не через Стіда, бо якщо так... Дідько! Навіть у цьому його думки повертаються до Боннета, щоб йому гикалося до смерті.

Тіч доручив Ізі зайнятися пошуком тих, хто був готовий йти у його команду, бо наразі малувато рук і для гармат, і для абордажів, сам же вирішив засісти у звичному для Нассау генделику, де одні били собі морди-обличчя, інші, нажершись, спали прямо на столах, треті, також п'яні до неможливості, намагалися співати і вести якісь розмови. Едвард не хотів нікого бачити, ні з ким розмовляти. Просто посидіти в кутку, майже у темряві, і напитися. Те саме, в принципі, можна було зробити на кораблі, стіни капітанської каюти якого тиснули на Тіча настільки, наче він не був Чорною Бородою... Хоч Ізі не ліз до нього більше з цим — можливо, одного мізинця йому вистачило і інші пальці йому дорогі.

Хотів посидіти наодинці. Сховатися під носом у всіх. Сховався, щоб морський чорт їх усіх пожрав. Невелика компанія з минулого, яка чомусь вирішила ганятися за якимось Роджерсом. Чи він за ними. Ед не втягувався у цю тему, бо не збирався ні допомагати, ні... Робертс дістав його: «Чорна Борода й без бороди. Ще й намазюкався, як баба». Тіч дійсно так і не почав наново відрощувати собі бороду, бо це знову наштовхувало на непотрібні думки. Як завжди. Боже, коли ця хрінь вже відпустить.

Ізі Тіч помічає ще тоді, коли він з'являється біля дверей. Все такий же надутий, наче не домігся свого, і так само шкутильгає, як і півроку тому. Ед всім виглядом показує, що не хоче, аби до нього зараз підходили, проте, варто було Ізі знайти його поглядом, як до нього за лічені секунди, відштовхнувши на своєму шляху, вщент п'яного, пірата, підходять і схиляються до вуха.

За їхнім столом все стихає — мабуть, на обличчі Чорної Бороди було щось написано, що навіть у піратів, які нюхнули пороху у своєму житті, відняло мову. У ту звістку, яку приніс Ізі, повірити майже неможливо, бо вона здається... Фантазією. Фантазією його хворого мозку, який вже почав дохнути від того, що Едвард накручує себе день у день. З новим днем все гірше і тут... Тіч ще довго дивився на двері, де зник Ізі, пішовши, так і не отримавши відповіді від свого капітана, а потім різко схоплюється на ноги.

— Ти диви, як на коняку вскочив, — п'яно, бридотно посміхається Робертс. — Що, твоя псина дівку гарячу тобі знайшла?

— Та замовкни вже, заради бога.

— Буде мені тут чорножоп...

— Робертс! Це мій квартирмейстер, — не дає Бартолом'ю договорити тезко Тіча. — Ще одне слово і я відріжу тобі язика.

— А я зніму твоє бридке обличчя разом з вусами, — Ед спирається руками на стіл і схиляється так, щоб нависати над Робертсом, — засмажу його і змушу зжерти. Без солі. Зрозумів?

— Та що я зразу? Навіть пожартувати не можна. Рота не дають відкрити!

Тіч далі не слухає ту дурню, яку намагається вичавити із себе Бартолом'ю. В голові билося лише одне: « Твоя корабельна тваринка повернулася» . Як так? Невже хтось з богів там нагорі вирішили дати йому можливість хоч відповіді отримати? Ні, вже думає дурню. Хвилюється? «Та-ак, Еде, старієш і тупієш», — знущально тягне внутрішній голос.

На «Помсті» з команди нікого, тільки Ізраїль. З таким ім'ям тільки у церкві монашкам гріхи відпускати. Але давно вже таке «знущання» не було смішним. Ізі нічого не каже, коли Тіч зупиняється біля дверей у капітанську каюту, як і мовчить, коли він мнеться біля входу. Звичайно, сказав би щось — залишився б без зубів.

— Там? — Ед навіть не дивиться на Ізі.

— Там. Це не моя справа...

— Не твоя, — він не дає йому договорити. — Чекаєш тут, поки не покличу.

— Як скажете, капітане, — тяжко зітхає Ізі і відходить до щогли, на яку спирається плечем.

На старості літ вирішив згадати, що у нього є мізки? Ага, а як же. Едвард декілька разів глибоко вдихає, щоб заспокоїти себе, і все ж таки штовхає двері, дозволяючи напівтемряві прийняти себе, як і теплу, яке існує завдяки каміну. Камін на дерев'яному кораблі... Хоч книг тепер нема.

— Едвард!

Голосно. Щасливо. Знайомо. До нього стрімко підходять, але Тіч вловлює цей момент вчасно і встигає відступити на крок назад. Стід. Це дійсно був Стід, у якого хотілося тицьнути пальцем, щоб дійсно упевнитися, що він справжній. Безглузде біле убрання, якісь рюші і радість у очах, де все так само залишилася дурість і наївність. Нічого життя не вчить його.

— Ох, я не можу повірити, що все ж таки знайшов тебе. І «Помсту». Еде, я такий радий, — натхненно промовляє Боннет, не помічаючи чужу лють, яка тільки зростала. — Ти би тільки знав, що трапилося за ці місяці. Уявляєш, я ж приїхав додому, а виявилося, що дійсно, моя дружина всім розказала, що я мертвий. І на цьому побудувала свою кар'єру — вдова-художниця. О-о, тобі обов'язково спод...

— Ти не прийшов.

Тіч не кричить. Він говорить рівно, ледь стримуючи свою злість, і напівтемрява ховає те, як він стискає кулаки. Тільки є біль у кісточках, які побіліли від сили. Яскрава усмішка на вустах Стіда тліє і повністю вицвітає, з чим він відводить погляд у бік каміна.

— Я... Зіткнувся з однією людиною. Мені так шкода, Еде, — Боннет робить крок до Чорної Бороди.

— Я тебе чекав. До світанку.

— Я... Вибач, Еде. Мені дійсно так шкода, що я дав тобі сподівання і сам же все розбив, — ще один крок і їх майже не розділяє відстань.

— О. Тобі шкода.

У нього в голові наче щось перемикається. Змінюється. Піднімає свою силу і волю те, що стільки місяців росло. Едвард схиляє голову до плеча, дозволяє собі слабку усмішку, яка зникає майже одразу. Звичайно, Стіду шкода. Стід завжди робить, а потім — йому шкода. Пирхнувши, Тіч різко піднімає руку і долонею б'є його по щоці. Голосний ляпас. І сильний настільки, що Боннет, зойкнувши, не втримується на ногах, падаючи, як той мішок з картоплею, на підлогу.

Ед впирається однією рукою собі у бік, а другу притискає до губ і проводить долонею по підборіддю, ігноруючи те, що та залишається чорною. Він глибоко вдихає і обходить Стіда по колу, розуміючи, що злість стала якоюсь більш темною і... Як смола. Як чорна смола, яка повністю заливає все його тіло.

— Звичайно, тобі шкода.

Едвард присідає перед Боннетом, щоб схопити його за підборіддя і ривком підняти голову. Очі в очі. Страх. Нерозуміння. І кров. Кров на губі, що привертає куди більше уваги, ніж чужа розгубленість.

— Тобі не може не бути шкода. Особливо зараз, коли ти посмів зрадити Чорну Бороду, — він відпускає, майже відштовхує, підборіддя Стіда і підводиться на ноги. — Ізі! — гаркає Тіч і відходить від того, з ким колись давно хотів втекти і розпочати нове життя, розвертаючись до нього спиною так, як повернулися до нього. — Відведи пірата-джентельмена у карцер, — варто тільки квартирмейстеру зайти, знущально промовляє Едвард, — і збери команду. Нам час виходити на полювання.