Вогонь святого Ельма

-1-

Інколи життя зовсім не таке, яким ти хочеш його бачити. Яким розпланував його і думав, що все складеться саме так. Інколи життя спеціально обдурює, щоб отримати насолоду для себе. Так, життя було ще тою сволотою, яка полюбляла вести власні лицемірні ігри, які завжди вели лише до того, що вигідним було йому.

Поцілунок. Обіцянка втекти разом. Очікування. Світанок. Але захід власних сподівань у душі. Коли він лежав спиною на холодних вологих дошках пристані, в яких точно жили мокриці, то вже тоді знав, що повернеться до того життя, яке було до : нудне, сумне, позбавлене будь-яких яскравих кольорів. Все було вицвілим, тим, що втратило смак і віднайшло у своїх схронах лише чорно-білі фарби.

Колись він думав, що зі вбивством тих, хто впав йому у око, його чудовисько під ім'ям Життя насититься, отримає все, чого так постійно не вистачає, поки не натрапив на камінь. Камінь... Варто було тільки придивитися, як виявилося, що за змійовиком ховався справжній діамант.

Стід Боннет. Пірат-джентльмен, який увірвався у його життя завдяки тому, що він сам кинув на нього свій погляд. Стід Боннет. Пірат-джентльмен, який навіть вбити нормально нікого не міг. Стід Боннет. Пірат-джентльмен, який занадто глибоко засів у серці самого Чорної Бороди.

Ед був правий, коли казав, що єдиним спектаклем, вартим найкращого виступу і найкращих сил, є смерть. Продумати, поставити... Але не вдасться прорепетирувати, бо це гра в один бік. Розвернутися назад можливості точно не буде. Та й нащо?

Стід не прийшов. Ні на пристань, ні на корабель на наступний день. І тиждень. І місяць. Тіч не знав, що йому робити. Він напивався, ревів, як та баба, і днями не виходив із каюти. Так, декілька кораблів все ж таки потопили і забрали здобич собі, але... Але сенс? Ось і Едвард не розумів сенсу в тому, що взагалі робить.

Ізі постійно бухтів. Ні, після того, як позбувся пальця, він вже не настільки відкрито ліз до того, хто носить на собі корону Чорної Бороди, проте інколи Ед чув занадто голосний шепіт стосовно того, що він все рівно залишився слабким. Шепотів так, наче він нічого не повинен був чути. Під час останнього набігу на іспанців, Тіч ледь зупинив себе від того, щоб встромити шпагу у спину Ізі. Між його лопатками. Чи в потилицю так, щоб за компанію пробити й око. Едвард вже стояв за спиною Гендса, вже стискав руків'я шпаги...

Сьогодні Тіч відпустив команду на відпочинок — зійти на берег, напитися, знайти дівку... Він сам залишився на «Помсті». Не хоче. Нічого. Занепад власного «я», яке тоне в гноївці з того, що колись було сподіваннями і коханням. Воно і зараз є, десь глибоко, тим, що вже перетворилося на попіл і якось дивом продовжувало жевріти на самому дні.

Зовсім недавно закінчився шторм. Повітря все ще було прохолодним, а нічне небо вкрите густими, важкими баранчиками грозових хмар, з яких час від часу ще долітали до землі великі краплини. Шторм закінчився, але Ед, ходячи по палубі, хитався зі сторони в сторону. Не потрібно було, мабуть, пити стільки, але Тіч вперше відчув таку легкість у тілі і голові з того моменту, як його кинув Стід.

Мугикаючи шанті про дівку, яка пограбувала свого хлопця і втекла у море з піратом, Тіч завмирає біля щогли, почувши незрозуміле шарудіння з боку капітанської каюти. Невже якийсь дурень вирішив пробратися на корабель Чорної Бороди і щось вкрасти? Вже й нема що красти, бо Тіч власними руками викинув все цінне у воду.

Важко зітхнувши, Едвард залишає напівпорожню пляшку з ромом біля щогли і йде до каюти нетвердим кроком. Не буде розбиратися, просто вб'є та й усе. Він дістає з-за поясу револьвер, міцно стискаючи його руків'я в пальцях, і штовхає двері, дозволяючи теплу вивільнитися на палубу. Камін на кораблі — дурня ще та, і його взагалі не потрібно було ніколи розпалювати, але Тіч чомусь день у день підкидав у нього дрова. І хтось стояв прямо біля цього каміну, намагаючись знайти щось поглядом у вугіллі.

Світле волосся, світлі брюки і червоний камзол. Руки складені на животі. Розправлені плечі і занадто рівна спина. Відчувається порода. Профіль... Занадто знайомий. До болю у серці знайомий. До поколювання на кінчиках пальців. І варто тільки знайомому незнайомцю обернутися, як у Еда перехоплює подих.

— Привіт?

Звучить так само невпевнено, як і при їхніх останніх зустрічах. І на це просте, звичайне «привіт» щось всередині нетерпляче тремтить. Від бажання вдарити. Від бажання підійти і обійняти. Від бажання висказати все прямо в обличчя. Від бажання відкрити своє серце більш широко, ніж тоді... Коли все ж таки насмілився поцілувати його.

Стід Боннет. Пірат-джентльмен, який спочатку псував йому нерви, закохав у себе і розчарував своєю зрадою. Більше, ніж розчарував. Стід невпевнено усміхається і розкидає руки в сторони, відкриваючи їх для обіймів. Він повинен... Едвард приходить у себе лише тоді, коли ноги несуть його вперед і коли чужі обійми змикаються на спині. Коли він сам обіймає у відповідь настільки сильно, що, здається, просто задушить.

Прийшов. Повернувся. Так, пройшло стільки часу, а Стід знову на «Помсті» і знову поруч з ним. Тіч відчуває, як горло перетискає спазмом. Дуристика. Щоб його пожер морський чорт!

— Ти повернувся, — ледь чутно промовляє Едвард.

— Ну, звичайно, повернувся. А як же могло бути інакше? — у голосі чутно біль. — О, Еде, мені так шкода. Пробач. Пробач мені за те, що я так і не прийшов тоді.

— Чому?

— Я... Я злякався, — наче його думки прочитали. — Не знаю, що на мене найшло. А потім зрозумів, що тебе вже не буде на пристані, час пройшов... Проте, ось я тут.

Ось тут. Але скільки часу минуло! Едвард відчуває, як його гладять по спині, наче намагаються заспокоїти, і це настільки... Так по-справжньому. Тіч відсторонюється, розриваючи ці обійми, і не може зловити погляд Стіда своїм — він навіщось відвертає голову до невеличкого вікна.

— Ви щось повісили на реї? Там такі вогники, майже зелені.

— Це вогонь святого Ельма. Шторм тільки нещодавно закінчився, — Ед опускає голову і кісточками пальців торкається тильної сторони руки Боннета, пару разів провівши ними вгору і вниз. — Це по типу міражу у морі... Це як душа блискавки.

— Он як воно, — неголосно каже Стід, повернувши погляд назад на Тіча. — У тебе нема бороди, — він піднімає іншу руку, до якої не доторкалися, і проводить пальцями по чужій щоці, на що ті стають чорними. — Фарбуєш собі обличчя. Навіщо?

— Просто, — а що йому ще потрібно було відповісти. — Це тепер моє нове амплуа.

— Дуже грізно і виправдовує те, що ти Чорна Борода.

Стід сміється. Тічу подобається його сміх. Завжди подобався. Як і глибокі короткі промені зморшок у кутках його очей під час сміху. Ед підіймає руку, щоб притиснути долоню до щоки Боннета, і торкається своїми губами його губ. Просто і невинно... Чорна Борода і «невинність» взагалі ніяк не в'яжуться в одну повноцінну картину. Але варто відчути, як чужі губи тремтять і як до нього намагаються притиснутися сильніше, то все всередині падає. Розбивається. Стід тут і зараз. А всі розмови почекають.

Він опускає руки на боки Боннета, ривком притягує до себе та показує силу в поцілунку. Поглиблює. Прикушує губу. Примушує застогнати. Вперше за цей вечір. Едвард підштовхує Стіда назад, поки той не врізається в стіл, на якому щось із дзвоном падає.

— Незручно вийшло, — зовсім тихо вимовляє Боннет, обхоплюючи обличчя Едварда руками і знову змушуючи поцілувати себе.

Це розпалює. Це набагато гарячіше, ніж коли до долоні притискається розпечена кочерга. Не відриваючись від губ Боннета, Ед розстібає його камзол, жилет... Господи, як багато непотрібної тканини, яка, на щастя, швидко опиняється на підлозі. Не потрібно. Нічого. Як і вкотре думати про те, що відбувається.

Варто тільки опинитися поряд з ліжком, як Тіч штовхає Стіда, який тут-таки, позбувшись рівноваги, падає на нього, і, впершись коліном між його ніг, нависає зверху. Знову поцілунки, більш розпалені, швидкі, збиті, як і сам подих із серцебиттям. Він уже старий для такого...

Едвард не думав про те, що Стід настільки буде чуйний, що не ховатиметься від незручності. Ні. До нього тяглися. Його хотіли так само, як і він — це було набагато важливіше. Його щоки гладять, спускаються на шию, нижче, залишаючи чорні смуги, які наприкінці перетворюються на сірість. У сутінках каюти все одно нічого не видно, тільки чутно збитий подих їх двох і короткий, здивований стогін, варто тільки Еду стиснути в пальцях член Боннета.

Недоречно хочеться запитати про те, чи пестила Стіда дружина, чи брала в нього в рот, але Тіч встигає зупинити себе. Про це точно не запитують у моменти близькості. Тіч проводить рукою пару разів і завмирає, варто тільки Боннету притулитися чолом до його шиї, низько застогнавши. Звісно. Не подумав. Боже, як хлопчисько, який вперше не просто побачив жіночі цицьки, а й почав дрочити собі. Насуху — неповага до партнера.

— Почекай, — швидкий поцілунок у центр губ, але руки, що обвивали його шию, напружуються на спробу підвестися. — Стід. Я нікуди не піду.

«Я не ти», — але Тіч такого не промовить. Не скаже. Боннет важко зітхає і, погладивши плечі Еда, забирає руки, дозволяючи встати. В нього десь мало бути масло для револьвера, тільки сьогодні вранці змащував револьвер... Фіал знаходиться на столі — впав на бік через їхнє зіткнення і не пролив ні краплини на дерев'яну поверхню.

Едвард повертається до ліжка, на якому Стід ліг зручніше для себе, і... Чомусь Тіч переживав. Так хвилювався, що навіть долоні спітніли. Ед роздягається, залишаючи одяг чорною купою біля ліжка, і помічає погляд Боннета на собі. Зараз майже нічого не видно, але як для того, хто вперше був із чоловіком — для Стіда цього вже було багато.

Тіч нависає над Стідом, цілує його, щоб відволікти, поки відкриває пляшечку, і виливає масло собі на пальці. Огидний, звичайно, запах, але що поробиш...

— Ти довіряєш мені? — видихає Тіч у чужі губи, вловлюючи, намагаючись, кожну його емоцію.

— Звісно. Я хай і... Так. Я довіряю тобі.

Слова, які прагнув почути нарівні з іншою фразою. Розтерши масло між пальцями і кинувши пляшечку собі на одяг, Ед торкається ними члена Стіда, веде лінію вниз, щоб погладити мошонку, і завмирає між сідниць. Він відчуває, як на кожен дотик тремтять, відчуває, як чіпляються за його плечі, як дихають, як... Всього забагато, що відроджує власне его. Тіч відволікається на секунду, щоб витягнути з-під голови Стіда подушку і перекласти її йому під поперек, і з силою потирає шкіру між його сідниць, натискає одним пальцем, щоб плавно проникнути ним.

Здавлене шипіння, з яким Тіч притискається губами до шиї Стіда і чує тихий смішок. Лоскотно. Поцілунки дрібні, які неквапливо спускаються вниз, і Едвард знає, що за ним по білій шкірі тягнуться сіро-чорні смуги, яких стає більше — чим більше поцілунків, тим сильніше розцвітає онікс на шиї та ключицях. Він відволікає Стіда, відволікає від пальців, які розтягували його, і сам відволікається на чужі дотики. Руки. Пальці. У його волосся зариваються пальцями і тягнуть, щоб змусити підняти голову і поцілувати. Тягнуть, коли пальці розходяться в сторони. Тягнуть, щоб хоч якось виплеснути свої відчуття. Емоції. Почуття.

Почуття одні на двох. І їх настільки багато, що Ед переймає тремтіння Боннета собі. Він і ніжність — несумісно. Навіть як не хотілося зробити боляче, як би не хотілося, щоб... Тіч зривається. Забравши руку, Ед пару разів проводить нею по своєму члену, щоб потім, притягнувши Стіда ближче, спрямувати себе і штовхнутися, подаючись стегнами вперед. Здавлений скрик, пальці, які з силою стискають і тягнуть волосся, і в його плече втискаються чолом. Забагато. Надто сильно його стискають і не дають не тільки йому рухатися, а й самому собі вдихнути.

— Все добре, — слова даються важко, і Ед знаходить у собі сили, щоб не просто опустити руку на стегно Стіда, а й ламаним рухом огладити його. — Розслабся. Спробуй глибоко вдихнути.

— Тебе... Багато.

Чомусь це веселить. Власний сміх ледь чутний, він звучить лише у грудях, і Тіч притискається губами до лінії нижньої щелепи Стіда, роблячи перший акуратний поштовх, з яким його стискають сильніше. Потрібен час, але він не має сил. Поштовхи дрібні, слабкі, Ед не поспішає увійти на всю довжину, відчуваючи, як і на це все Боннет здригається, як кусає губи, намагаючись заглушити свій голос. Боїться.

Варто тільки відчути, як Стід опускає тремтячі руки на його плечі, як сам веде стегнами, показуючи свою готовність, Тіч пропадає. Губиться у своїх відчуттях. Губиться у почуттях Боннета. Едвард майже ривком входить у Стіда, завмирає лише на кілька секунд, щоб перевести подих і пережити чужий скрик, а потім все одно зривається. Глибоко. Майже повністю виходить, щоб увійти до кінця.

Чомусь виникає відчуття чогось несправжнього, але Ед відкидає зайві думки, коли Стід втягує його в поцілунок. Начебто читає думки. Без різниці. Рухи стають швидшими, повітря не вистачає, але це й не мало значення, коли до нього так тиснулися, так тягли до себе, так видихали його ім'я. Едвард пропускає руку між їхніми тілами, щоб охопити член Стіда, і підлаштовується під поштовхи. Усього забагато, все занадто сильно. Варто тільки стиснути голівку в долоні, як Боннет із гучним стоном кінчає і з силою стискає Еда у собі. Смикані рухи, короткі, і Тіч кінчає слідом, кусаючи Стіда за плече і відчуваючи, як той здригається.

Сильно. Багато. Прекрасно. І так хочеться назавжди залишитися з цими відчуттями, залишитися зі Стідом і заплющити очі на те, що його покинули... Неправильно це все. Хоча б поговорити треба.

— Ед... — звучить десь на межі чутності, але надто слабко, на що Тіч не хоче відволікатися. — Едварде!

Його плече з силою стискають, торсають, змушуючи різко підняти голову зі словами злості на язику, як яскраве світло б'є у очі, змушуючи проковтнути образи. Скривившись, Ед притискає долоню до очей, намагаючись зігнати болісну полуду перед поглядом, що розповзається щупальцями восьминога в голові.

— Ти що, спав біля каміна? — голос Гендса огидно голосний. — Знову нажерся... Ні, я не маю нічого проти, бухай на здоров'я, але ти, бляха, капітан, і ми сьогодні виходимо в океан, як не як.

— Що? — хрипко, не розуміючи, що відбувається, і Тіч, крізь пальці, оглядає каюту, щоб не знайти нікого. — Де Стід?

— А мені звідки знати, де цей твій Стід , — з глузуванням тягне його ім'я Ізі і, важко зітхнувши, відходить до дверей. — Команда чекає на твої накази. І... Прикрий хоча б дупу, Едварде.

Дупа... Тіч забирає руку від обличчя і опускає голову, оглядаючи себе. Голий. Обіймає подушку, яку стягнув з ліжка. Небезпечно близько до каміна... І ніякого Стіда Боннета.