За вікном панує ніч. Один за одним гаснуть вінка будинків, пустіють вулиці та дороги. Самотні ліхтарі освітлюють невеличкі острівки простору. Вночі світ людей ніби завмирає.
Навколо темрява, а в небі спалахують мільярди зірок. Ближче до півночі небо в одному місці світлішає, бліда заграва поступово розгоряється. Через кілька хвилин зринає повний місяць, на якому навіть з землі видно чудні малюнки, створені рельєфом його поверхні. Я затримую свій погляд на ньому, самостійно віддаючись в полон чарам гіпнозу. Хтось бачить там обличчя людей або диковинних тварин, інші ж шукають там забуття від своїх проблем та омріяний вічний спокій.
Зі сходом місяця стає так світло, що легко можна розрізнити силуети домів, дерев, навіть окремих листочків на них. А на землю падає їх чітка тінь. Увесь нічний світ постає перед нами, ніби вкритий сріблястою фарбою.
Від розглядання нічного Бостону мене відволікає звук вхідного повідомлення на телефоні. Кому я стала потрібна в таку пізню пору?
Від кого: Невідомий
Повідомлення: «Я біля твого будинку, за п’ять хвилин чекаю.»
Після такого повідомлення і волосся посивіти може, а мурашки піти по спині. Я підійшла до вікна і справді побачила машину. Але от не злякалася. Машину цю я вже бачила. Це спорткар Бена. Але що йому від мене потрібно?
Кому: Бену Паркеру
Повідомлення: «Що тобі потрібно?»
Від кого: Бена Паркера
Повідомлення: «Вже знаєш хто я? Похвально. Довірся мені...»
І він вийшов з мережі. Брєд. І як я маю прослизнути попри батька і брата незаміченою? Я ще ніколи не втікала з дому. Але зараз чомусь і хотіла цього, хоча розумію, що від них в реальному житті потрібно триматися подальше. Це все для завдання, чи не так? Так, для завдання.
Тому, вдівши з шафи чорні легінси та білу футболку, я тихо відкрила двері своєї кімнати. Кожен маленький крок або ж скрип, як мені здавалося, зможе розбудити все місто, а не лише мого тата. Та, на щастя, цього не відбулося. Я дійшла до дверей та, взувши кросівки, тихо відчинила та зачинила їх з іншої сторони.
Я ще пару секунд думала, чи потрібно мені це? Але назад дороги немає! Тому впевненим кроком я підійшла до машини Бена. Спокійно відкрила та сіла всередину. Паркер зразу завів мотор та виїхав на дорогу. Я навіть не хотіла питати звідки він знає мій номер телефону та адрес. І так все ясно. Наша мовчанка продовжувалася пару хвилин і я вирішила її перервати.
—Куди ми їдемо?
—Не довіряєш мені?—спитав він і нахабно посміхнувся.
—Перше-не відповідай питанням не питання, а друге-я тебе дуже мало знаю, щоб так зразу довіряти. Може ти вивезеш мене в ліс і вб’єш?
—Але ти все одно сіла в одну машину зі мною.—і правда. Але на це я просто промовчала. Десь далеко в підсвідомості я відчувала безпеку з ними.—Роджерс сказав привезти тебе.—вже серйозно сказав він.
—Що…що? Навіщо я йому потрібна?
—Сказав має до тебе розмову.—Паркер повернувся до мене обличчям, знизав плечима та повернувся далі слідкувати за дорогою.
В моїй голові зародилися тисячі думок. Знов скаже, щоб мовчала? Дуже багато я маю інформації, як на звичайну людину. З таким небезпечно жити. А що, якщо Ітан мене захоче вбити? Навіщо йому зі мною мучитися? Свідків завжди вбивають. Від таких думок руки почали потіти. Я судорожно витирала їх об штани.
—Слухай, а ти любиш мотоцикли?—Бен, побачивши мою паніку, вирішив мене відволікти.
—Так... мотоцикли-це моя слабість.—це справді так. Ще від раннього дитинства я любила дивитися на людей, які їздять на них.—В минулому місті я частенько ходила на гонки за містом. Це був такий адреналін!—вернувшись в спогади, замріяно сказала я.
—Так ти наша! В нашій банді всі мають по спортбайку.—він пару секунд подумав, а потім додав.—В нас теж проводять такі гонки. Якщо хочеш, в п’ятницю якраз буде проводитися один з таких. Можеш написати мені і поїдеш разом з нами.—мої очі не на жарт заблистіли. Ніби дав малій дитині цукерку, або подарив нову іграшку.
—Добре, я подумаю.—сказала я, хоча по моїй реакції все одно було ясно, що я вже згідна
—Я чекатиму повідомлення, але врахуй часу в тебе до восьмої вечора. Гонка розпочинається в дев’ятій ночі.—Паркер почав припарковуватися на подвір’ї дому.
Ми приїхали… Мене знов окутало тремтіння. Хлопець заглушив машину і я видихнула та вийшла.
Холод ночі окутав мене з ніг до голови і шкіра покрилася тисячами мурашок. Я підняла голову догори на чисте, без єдиної хмаринки, нічне небо, яке було повністю вкрите зорями. Там так спокійно… Колись хочеться взяти і полетіти в їхні обійми. Хочеться, щоб вони взяли і твоє тіло і душу та заколисали в своїй колисковій.
Але, на жаль, цього не станеться і потрібно повертатися в реальність.
Пройшло лише пару секунд, як я так стою. Потрібно йти в дім та надіятися вийти з нього живою.