Юна чарівниця бігла безлюдним коридором, притискаючи однією рукою до грудей книгу у звичайній палітурці. Вибившись із сил, повернула в темну нішу і притиснулася спиною до стінки. Прислухалася. Спочатку було тихо, й вона вже полегшено зітхнула, як раптом завмерла, почувши кроки.
— Равенно! — пролунало дзвінке чоловіче. — Та не тікай ти. Я хочу поговорити!
Одразу ж в проході з'явилася фігура високого парубка в формі Дурмстренґу. Він нервово крокував вперед, обшукуючи кожен кут. Зовсім скоро до укриття Фламель лишилося кілька метрів, і стало зрозуміло, що викриття не уникнути.
— Я тобі все сказала, Володимире, — пролунало з темряви, — дай мені спокій.
Колишній студент одразу ж кинувся в нішу та наткнувся на неї.
— Ти маєш розуміти, що без мене ти ніщо, — схопив її за руку, змусивши впустити книгу.
— Добре, — спробувала звільнитися, — мене це влаштовує.
— Не смій принижувати мене в очах інших. Всім відомо, що ти моя, — прошипів зовсім близько.
— Ти ж п'яний! Негайно відпусти, або я...
— Або що? Пожалієшся моєму дядькові? Він ніколи тебе не любив. Йому буде чхати. У тебе тут нікого, крім мене немає. Та й не тільки тут.
— Я сказала пусти! — з силою штовхнула його, але це виявилося марно. Він навіть не похитнувся, лиш з силою затиснув її до стіни.
— Ти візьмеш свої слова назад, а потім ми поїдемо з Дурмстренґу й одружимося, і твою ганебну кров змиє моє знатне прізвище. Ти будеш слухняною та старанною дружиною. А я відучу тебе від цього маґлівського лайна, — зневажливо глянув на книгу, що лежала на підлозі.
— Цього ніколи не буде, — фиркнула зневажливо й плюнула йому під ноги.
Парубок міцно схопив її за челюсть.
— Буде, — прохрипів, насильно цілуючи та заламуючи руки.
— Пусти! — вискнула, намагаючись дотягнутися до палички в рукаві.
— Ти моя! — прошипів поруч з вухом, запускаючи їй руку під спідницю і зриваючи ґудзики з вбрання.
Вона відчула його холодні пальці під одягом і серце стислося в грудях. Не дозволити страху паралізувати себе вартувало чималих зусиль. Але сенсу від цього було мало. Володимир сталевою хваткою тримав її, не дозволяючи рухатися, а за хвилину, різко розвернувши до себе спиною, так втиснув її щокою в кам'яну стіну, що на обличчі лишилися синці та садна.
— Будь проклятий! — задихаючись, повторювала беззупинно. — Ти й вся твоя родина! Будьте прокляті!
І в цих словах лунала чиста ненависть та лють.
— Твої прокляття смішні, — відповів самовпевнено.
Тільки через, здавалося, вічність, їй вдалося вихопити паличку та крикнути перше ж закляття, що спало на думку:
— Сектумсемпра! — темне дерево розрізало повітря перед покидьком, змушуючи його впасти на землю, корчачись від болю та спливаючи кров'ю.
Не зрозумівши, що відбувається, дівчисько з первісною агресією взялося лупити його ногами, а тоді й важкою книгою. Палітурка зі світу маґлів, з простим написом «Три товариші» на обкладинці, здіймалася й опускалася на обличчя та голову юнака, ламаючи йому ніс та розбиваючи шкіру в кров. Зупинилася чарівниця лише тоді, коли він перестав видавати звуки чи рухатися, а пляма крові під ним розійшлася настільки, що залила її взуття багрянцем. До неї поступово приходило усвідомлення. Схопивши книгу та обійнявши її, мов рідну, відьма щодуху кинулася геть. В голові пульсувала тільки одна жахлива думка: «Я вбила Володимира».
Не бачачи перед собою дороги, чарівниця промайнула порожніми нічними коридорами та вибігла з замку. Вона бігла та бігла, поки навколо не повстали дикі пейзажі, а самої школи вже навіть не було видно. Вибившись з сил, зупинилася та загнано озирнулася в тьмі, притискаючи до грудей скривавлену книгу не менш скривавленими руками. На небі були лише зірки та тоненький серп молодого місяця. Десь чулися нічні птахи. І тут в ній щось надломилася. Пролунав пронизливий крик. У весь голос та до хрипоти. Равенна кричала, поки всередині не лишилося нічого, навіть голосу. Потім, спустошена, впала на м'яку траву, піднімаючи погляд до синьо-чорного купола неба, пронизаного міріадами перлин-зірок. Здавалося, в той момент її й не існувало зовсім. Зникла. Травинки проросли крізь її тіло, земля злилася зі шкірою, а отруйні змії поселилися в копиці чорного волосся. А взимку її занесе снігом, не лишивши навіть кучугури. А навесні замість білої та холодної ковдри проростуть квіти. Різнобарвні, дикі, пахучі. Лишилися тільки очі, щоб до кінця світу спостерігати, як місяць змінюватиме сонце, як повз пролітають вільні та щасливі птахи. Добре бути птахою. Їй би таку можливість — полетіла б якомога далі. Але вона лише дівчисько. Ганебна напівкровка. Вбивця.
Раптовий звук змусив її різко сісти. То каркнув великий ворон, сідаючи на дерево поруч. І, щиро кажучи, переляк привів її до тями. Дівчина мерзлякувато зіщулилася і зрозуміла, що змерзла. Про те, аби повернутися, мови не йшлося. Вона піде звідси зранку, й ніколи більше не повернеться. З кожною хвилиною холод пронизував її все сильніше, тож в голову прийшла думка розпалити багаття. Шукати дрова в її плани, якщо вони взагалі ще були, не входило, тож дівчина спрямувала паличку на землю поруч, промовляючи заклинання. Довго дивилася, як розпалюється багаття, а тоді погляд впав на книгу. Вона зі злістю кинула ту у полум'я. Важкий том згорів швидко, сторінки недочитаного роману злетіли маленькими пластівцями попелу, несучи за собою її попереднє життя. Щойно горіти лишилося нічому, чаклунка встала та, набувши звичної впертості, втерла свої сльози.
«Ні. Чекати ранку — дурня», — подумала рішуче. Відновила в пам'яті глуху місцевість далеко звідси, — якось вона була там проїздом по дорозі в школу чаклунства. І за мить її справді не стало, лишився тільки вигорілий клаптик трави від згаслого багаття.
Розпатлана й заплакана, чарівниця опинилася неподалік від ледь знайомого поселення. В одному вікні вже горіло світло. Біженка подумала, що втрачати нічого, і вирішила попроситися залишитися до ранку, можливо, навіть заплативши кілька ґалеонів, що лишилися в кишені. Загорявся світанок, потрохи розганяючи темряву.
— Доброї тобі ночі, — м'який та негучний голос змусив її злякано здригнутися.
Справа від неї з лісу вийшла жінка з поясною сумкою. Фламель заспокоїлася.
— І вам доброї, — відповіла охриплим від крику голосом.
Незнайомка підійшла впритул та привітно оглянула дівчину.
— Ти не з тутешніх. Що тут робиш одна в таке рання? Все гаразд? Виглядаєш жахливо.
— Я... — до горла підступив клубок, не даючи сказати ні слова.
— ...Повинна відпочити, — жінка товарисько торкнулася її плеча та повела до того самого будиночку зі світлом у вікні. — Дам тобі відвару. Повернеш голос. Виспишся, а зранку розповіси, що сталося.
Вона відкрила перед гостею двері, запускаючи в тепле житло. Гостинно всадила за стіл на невеличкій кухні, поставила перед дівчиною теплу темну рідину та сіла навпроти.
— Мене звати Віва, — представилася з усмішкою. — Пий відвар, а не дивися на нього.
Чарівниця слухняно спустошила філіжанку з гіркою рідиною, все ще дивлячись на стільницю.
— Ти не подумай, що я відьма якась, просто на травах знаюся, — всміхнулася та взялася мотати в пучки свіжі рослини з поясної сумки. — Через це місцеві тримаються осторонь та бояться мене. Але все ж приходять.
Равенна мовчала.
— Я наберу тобі ванну і поставлю мазь для саден біля ліжка, — сказала, коли закінчила з травами, і пішла в іншу кімнату.
Неприємний на смак напій приводив до тями. Дихання відновилося, і, здавалося, від цього всі синці та садна перестали боліти. Думки прояснішали. Стало хилити на сон.
— Равенно, ходи, люба. Все готово, — Віва вийшла до неї й подала руку, допомагаючи підвестися. Провела до дверей до ванної та вручила чудовий м'який рушник.
Тепла та приємна на запах вода ще ніколи не була такою чарівною. Дивовижно, але й мило не щипало свіжі рани. Може, вона вже мертва, а все навколо — якийсь рай? Тут було так спокійно та тихо, ніби все місце якесь неземне. А, може, це тільки вона з глузду з'їхала. Але годі про це. Головне не заснути тут. Дівчина взялася старанно відтирати тіло від всього, що сталося, і, напевно, здерла б шкіру в кров, якби у двері не постукали.
— Все гаразд? — занепокоєно спитала господиня дому через зачинену стулку.
— Так, я вже виходжу, — отямилася гостя, усвідомивши, що просиділа тут надто довго.
Равенна загорнулась у рушник і раптом усвідомила, що голос вже повернувся, а зірване горло не болить. Вийшла до жінки. Та тримала в руках свіжий одяг. І тільки зараз Фламель змогла усвідомлено її роздивитися. На вигляд років тридцяти, може трохи більше. Худа, трохи вища самої біженки. Вдягнута в чорну спідницю нижче колін та сіру сорочку. Густе чорне волосся зібране в розкішну косу, що лежала на плечі. Пронизливі та розумні чорні очі дивилися на дівчинку турботливо та співчутливо.
— Ось, візьми. У нас один розмір, тобі має підійти, — простягнула їй чорну простору сукню. — Ти вже вибач, нічого яскравого у мене немає, бо надаю перевагу чорному.
— Ні-ні. Все гаразд. Я могла б і своє вдягнути, — відповіла ніяково.
— Скривавлене та пошарпане лахміття? Дай-но я краще спалю його. Що скажеш? — поплескала її по плечу, приводячи в затишну спальню.
— Так. Спаліть, — кивнула, ще не до кінця розуміючи, що в цей момент остаточно відрікається від минулого життя.
— Чудово. Лягай та відпочинь, — жестом запропонувала їй м'яку постіль та відвернулася, даючи можливість вдягнутися.
За відчуттями ліжко виявилося ще дивовижнішим та теплішим від ванної з рушником.
— Дякую. Я відплачу вам за це, — сказала тихо.
— Маячня. Нічого не треба, — Віва сіла на край ліжка та всміхнулася. — Що з тобою сталося, дівчинко?
— Я... Я вбила людину, — нервово ковтнула слину.
Жінка широко всміхнулася, демонструючи ідеальні зуби.
— Неправда. Ніхто сьогодні не помер.
— Але я... коли я втекла, він вже не подавав ознак життя, — злякано глянула на господиню.
— Ні. Цей мерзотник точно не мертвий. Його час ще не настав. Ти лиш трохи його покарала. Не хвилюйся про це. Його вб'є інша людина, але це ще не скоро.
Равенна повільно провалилася в сон, не знаючи, чи справді Віва це все сказала, чи це їй тільки наснилося. Певно, марення її змученої свідомості. Хто може знати такі речі?
***
Дівчина прокинулася ближче до вечора і вскочила з ліжка, усвідомивши, скільки проспала. Озирнулася — нікого. Тільки записка на столику біля ліжка та пучок трав. В записці Віва говорила, що пішла збирати зелень, і що Равенні варто відправлятися далі в путь, адже в сусідніх селах її вже шукають дивні люди. Вибачилася, що не може особисто попрощатися та наказала взяти трави з собою: з них був зроблений вчорашній цілющий відвар.
Нічого не чекаючи, чарівниця схопила невеликий пучок та лишила замість нього два ґалеони, що дістала з кишені, перш ніж її минулий одяг спалили. Застелила постіль та впевненим кроком пішла геть.
Так і почалися її мандри довжиною в роки.
***
Лив сильний літній дощ, барабанячи по вікнах маєтку посеред нічної темряви. Равенна стояла біля скла, нервово п'ючи міцний алкоголь з вишуканого келиха, і намагалася не пересікатися поглядом з чоловіком, що сидів на дивані. Вона закінчила розповідь про племінника Каркарофа й замовкнула. Хотілося розвернутися та піти, але щось не дозволяло їй цього зробити, змушуючи присоромлено та роздратовано переступати з ноги на ногу.
— Я не знав, — закрив обличчя руками професор. — В пам'яті Ігоря все було інакше. Ти виступала безжалісною стервою, що знущалася з хлопчини. Якби ти сказала раніше...
— Ти серйозно думаєш, що це те, про що треба розповідати? — розізлилася ще сильніше і кинула на нього гострий погляд.
— Вибач. Дурню сказав. Я просто... я не знаю. У мене слів немає, — зітхнув відчайдушно. Якби я міг щось зробити...
— Нічого. Що було, те було. Шкода тільки, що я справді його тоді не вбила, — відставила пустий келих та гірко всміхнулася.
Зіллєвар не міг словами виказати всю свою лють. Вона вирувала, кипіла в ньому, розкриваючи нові грані ненависті до таких покидьків. Він би не подарував йому легкої смерті від заклинання: це створіння заслуговувало на щось значно гірше. Вона ж була зовсім ще дитиною! Сонцем слизеринських підземель в його очах. Його безцінним скарбом, який треба було дбайливо зберігати, а якийсь самовдоволений виродок...
— Северусе, — сказала неголосно, помітивши його розлючений вираз обличчя та сівши поруч. — Він поніс покарання. Володимир проклятий і досі несе це болісне прокляття.
— Равенно, — зітхнув тихо, повертаючись в реальність та беручи її долоні у свої. — Мені так шкода. Я б ніколи не дозволив цьому статися, якби...
— Якби пам'ятав мене, — погладила його руку.
— Але ти не забула моє закляття. Я навчив тебе його. І тільки тебе.
— Я не знаю, як так вийшло. Просто в один найвідчайдушніший момент, в пам'яті спливло воно і «Від ворогів». Мені навіть дія була невідомою. Тільки бажання захиститися та завдати болю.
— Ти все зробила правильно, — гірко всміхнувся.
Трохи помовчавши, дівчина задумливо мовила:
— Чи збрехав він про батька?
— Йому властиво брехати. Так що можливо, — знизав плечима.
— Але ж я майже не пам'ятаю тата. Лише якісь швидкоплинні образи в пам'яті, тільки й всього. Вікторія забороняла говорити про нього, так що мені навіть з її вуст нічого невідомо. Пам'ятаю тільки стару фотографію, яку вона потім відібрала й спалила. На цьому все.
— А тітонька?
— Вона й дала мені фото. Але теж була небагатослівна.
— Ми могли б пошукати інформацію. Врешті-решт, не всі хто його знав мертві. А до початку навчального року ще є час.
— Дякую, — трохи всміхнулася. — Він був ледь не єдиним, кому в родині я була небайдужа.
— Мій ніколи таким не був, — згадав минуле професор. — Я ненавидів його, а він, здається, ненавидів нас з матір'ю.
— Він був як Вікторія?
— На щастя, він не володів чаклунством і ми не боялися раптового круціатусу. Але це не заважало йому завдавати матері та маленькому мені болю. Чому вона не розвелася з ним, для мене загадка і ледь не зрада.
— Поганих батьків набагато більше, ніж ми думаємо, — зітхнула.
Вона схилила голову йому на плече та помовчала, дозволяючи обдумати все почуте.
— Ти не відвідувала Віву після всього цього? — спитав тихо.
— Через пів року мене перестали шукати, і я навідалася в те поселення, до того ж затишного будинку. Постукала, але мені ніхто не відчинив. Тоді я зайшла всередину й одразу ж стало зрозуміло, що тут давно ніхто не живе. Попитала місцевих, що ж сталося з жінкою, що жила на околиці біля лісу. А вони тільки пальцем біля скроні покрутили.
— Чому?
— В тому будинку років десять ніхто не жив, а про травницю всі чули вперше, — знизала плечима.