Я спустилася на перший поверх і побачила Антона. Що він тут забув? Коли він мене побачив, то почав усміхатися, а мені ставало все страшніше.
-Що ти тут робиш?-перше, що мені було цікаво.
-І я теж радий тебе бачити.-сказав хлопець.-Не хочеш на вулиці поговорити?
-Вже пізно, гуртожиток закритий, як ти зайшов?
-Я просто дуже голосно стукав у двері.
-То чому ти тут?
-На лавочці ти забула телефон. Я хотів тобі його повернути завтра, але тобі хтось так настирливо дзвонив, що я подумав це терміново.
-Хто дзвонив?-здивовано запитала я, забираючи телефон.
-Невідомий. Та я все ж таки взяв трубку.-він зробив паузу.-Говорила якась жінка і просила якнайшвидше передати тобі телефон.
-Дуже тобі дякую. Бувай.
Я швидко пішла до сходів і почала дивитися на номер, який телефонував. Вперше його бачу. Та якщо це справді так важливо, то перезвонить сама.
Всю ніч я не спала і думала про Антона. Чому саме він так запав мені в душу?Може тому, що в нас багато чого спільного... Та ні, це повна дурня. Я пробувала відволіктись і все ж таки заснула, навіть неочікуючи, що чекає мене завтра...
* * *
Пари пройшли досить швидко, останньою залишилася фізкультура. На диво до мене вже ніхто не чіплявся, а Ніка з Лізою взагалі попросили вибачення. Напевне їм вчора добре перепало від Олега Івановича. Я дізналася, що він директор з виховної роботи і за таке можуть навіть з універу вигнати.
Ми з Сонею скоро переділися і вийшли в спортзал,там було багато хлопців, наші одногрупники про щось говорили з третім курсом. Та я не бачила Антона. Ми сіли на лавку і просто чекали початку пари.
Вже наче по традиції в кінці пари хлопці починали грати волейбол.
-Ей, Евеліно, ходи до нас.-крикнув хтось з третього курсу.
-Чому це вона має грати з вами? Вона наша одногрупниця!-викрикнув Рома і потягнув мене на поле. Я зовсім не розуміла, що коється,але зарила всі свої думки в коробочку і почала грати.
Всі дівчата сиділи на лавці, лише я одна грала з хлопцями. Та я на це не зважала. Хіба я винна, що вони самі запропонували грати?
Ми знову виграли. Цього разу це було набагато важче. Якщо в перший раз всі вважали, що я слабкий гравець, то цього разу вони не зважали на те, що я дівчина і декілька раз я думала, що позбуджуся рук.
Після фізкультури я відразу зібралася і побігла на роботу.
Я швитко переділася в робочу форму і вийшла в зал. За столом сиділи мої любі одногрупниці.
-Доброго дня, що бажаєте замовити?-запитала я, незважаючи на них.
-Охх, Евеліно, то ти тут працюєш? А від нашої допомоги відмовилася. Хіба ми чужі тобі люди?-почала Ліза,а всі решті лише сміялися.
Я відійшла від них, знайшла Настю і попросила, щоб вона обслужила їхній столик, вона погодилася, а я пішла до інших гостей.
-Це були твої одногрупниці?-запитав Влад, коли знову проводив мене до стадіону.
-Так, мені не легко тепер, коли вони знають, що я з дитячого будинку.
-Ти не повинна принижуватися перед ними. Вони тільки й чекають того моменту, коли ти вийдеш із себе.
-Я знаю,тому терплю з останніх сил, але це так важко.-я опустила голову і вже хотіла плакати, але в кишені задзвенів телефон.
-Алло?-відповіла я на невідомий номер.
-Нарешті я до тебе додзвонилася!-розсерджено сказала якась жінка.
-Вибачте, а це хто?
-Твоя тітка, якщо ти ще не забула, то я твоя родичка.-я відчула, як мені стало погано.
-Чого тобі треба?-гаркнула до неї я, а Влад лише подивився на мене здивованим поглядом.
-Чому ти не зв'язалася зі мною після того, як вийшла з інтернату? Де ти зараз живеш?-вона хотіла здаватися стурбованою.
-Тобі яка різниця? У мене немає нікого!-крикнула я і виключила телефон.
-Хто це такий?-запитав Влад.
-Тітка моя.-на цей раз мені не хотілося плакати, але комок стояв в горлі і не давав промовити більше ні слова.
-Чому ти так розкричалася на неї?
-Я біжу вже на стадіон, щоб було більше часу.-перевела тему я і пішла.
Я сіла на лавочку на стадіоні і просто не знала, що мені робити. Що хоче від мене ця нікчемна людина? Хіба вона ще не отримала те, що хотіла?
-Ти на мене чекаєш?-почула я за спиною голос Антона і швидко витерла сльози, які з'явилися на очах.
-Ні, просто задумалася.
-Щось сталося?
-Ні, то що? Побігли?-насправді я вже звикла з ним бігати кожного вечора.
Цього разу Антон вмовив мене підвезти до гуртожитку. Я сиділа в його машині і почувалася дуже не зручно, це була біла ауді, вона виглядала дуже дорого.
-Тебе не було сьогодні на фізкультурі...-почала я, тому що мені було цікаво.
-Хвилювалася за мене?-запитав хлопець і посміхнувся, в нього така красива усмішка.
-Ні, чого б це? Просто цікаво.
-Я ходив на цвинтар до мами. Сьогожні рівно 11 років, як вона померла.-він це сказав з таким болем, що я відразу його відчула.
-Мені шкода... Завжди я ставлю тупі питання.
-Нічого страшного. Розкажи мені краще, що в тебе сталося. Чому ти така засмучена?
-Я не засмучена. Просто важко вчитись і працювати. Після стадіону мені приходиться до темної ночі сидіти з домашнім.-я не хотіла, щоб мене жаліли, просто хотіла, щоб зрозуміли, як мені.
-У тебе ж є степендія. Навіщо ти працюєш?
-Звідки ти знаєш про стипендію?-я здивувалася.
-Я дізнавався про тебе... Але дізнався тільки про стипендію і все.-це звучало так зухвало.
-Навіщо це тобі?-в цей момент ми під'їхали до гуртожитку.
-Просто.
-Ясно. Дякую що підвіз, бувай.-я швидко вийшла з машини і попрямувала до гуртожитку.
Мене цікавило лише одне: навіщо йому про мене щось дізнаватися, адже він міг просто запитати. Та щей ця тітка не давала мені спокою. Напевне, моє життя не буде таким спокійним, як мені цього хотілося.
* * *
Нарешті вихідні і можна трішки відпочити, на роботу потрібно йти лише після обіду. З самого ранку ми з Зулею навели порядок в кімнаті і я зібралася на цвинтар. Я хотіла відвідати своїх батьків. Сьогодні на вулиці було трішки вітряно, тому я вділа штани та кофту, зверху накинула ще тонку куртку.
Я вийшла з гуртожитку в хорошому настрої. До мене відразу підійшов якийсь чоловік.
-Залізко Евеліна?-запитав той, а я лише кивнула.
-Мене прислала ваша тітка, вона хоче з вами зустрітися.
-Передайте їй, що мені немає про що з нею розмовляти!-крикнула я і хотіла пройти, але той зловив мене за руку і вже тягнув в машину.
-Відпустіть мене! Я нікуди не поїду!-кричала я.
-Я повинен вас привезти.
-А ну відпусти її негайно!-я побачила Антона і дуже зраділа.
-Хлопче, не лізь не в свої справи.-спокійно відповів чоловік.
-Хіба дівчина тобі не сказала, що не хоче їхати?-чоловік відразу відпустив мене, а я підбігла до Антона і встала біля нього, так мені було спокійніше.
-Передайте їй, що мені і без неї жеветься нормально! Хай більше не шукає зі мною зустрічі!-крикнула я і чоловік сів в машину і поїхав.
-Ти в порядку?-турботливо запитав хлопець.
-Так, а ти що тут робиш?
-Я?-я кивнула.-Я хотів тобі запропонувати поїхати на стадіон, там всі зібралися. Але якщо в тебе інші плани, то...
-Я хотіла поїхати до своїх батьків, на їхню могилу.-сказала я, сама не знаю для чого.
-Я можу тебе відвезти, а ти мені розповісти, хто тебе хотів так бачити.-хлопець подивився своїми сірими очима і мені стало спокійно.
-Тобі справді це потрібно? Так цікаво?
-Так.