Світло... Очам важко звикнути до світла... Де я?..Оглядаю кімнату. Натикаюся очима на голку, що запхана у мою руку... Лікарня.
Прокручую в голові події вчорашнього вечора... Поліція. То це не сон. Я і справді врятована? У голові з'являється розмитий кадр того, як Хейлі садять у поліцейський автомобіль. Мимоволі на вустах з'являється тріумфальна посмішка. Я пригадую ту саму червону помаду на губах, але вони не усміхнені. Нарешті настала і її черга боятися. Я все ще відчуваю себе погано. Ці думки тільки посилюють мій головний біль, хоча мало б бути навпаки. Ще раз проходжу поглядом по кімнаті. Мої очі зупиняються на вікні, у яке безперервно б'ються каплі дощу, намагаючись пробратись всередину. Заплющую очі, вслухаючись у ці звуки, що змушують мене трохи заспокоїтись і видихнути з полегшенням. Невже усе закінчилось? Невже я жива і вільна? Обіцянка, яку я дала Вільяму стала моїм спасінням... Адже, якщо б я випила ту пігулку, то мене, мабуть, уже б не врятували. Вони з Еліотом мали рацію - не варто здаватися... Ніколи. Потрібно вірити і йти вперед. Я повірила і вижила.
Чую скрип дверей і розплющую очі. У кімнату заходить чоловік у білому халаті.
- Доброго ранку, Енді. Нарешті ти прокинулась,- з бадьорим настроєм заявляє лікар, перебираючи папери у своїх руках. Кілька секунд опісля нього заходить медсестра, яка, на щастя, знімає крапельницю. Насправді, це не найкраще відчуття.
- Я довго пробула без тями?
- Ні, всього два дні,- задумано відповідає.- Але це й не дивно. У твоїй крові було виявлено деякі заспокійливі препарати і легкий наркотик.
Так, і справді не дивно. У мене пхали усе, що тільки можна.
- Скажи мені, як ти почуваєшся?
- Нуу... я відчуваю слабкість і головний біль...
Лікар киває і записує щось на листочку.
- І що буде зі мною далі?
- Та нічого... Ще трохи поспостерігаємо за тобою, щоб слабкість пройшла і тобі стало краще, а тоді випишемо.
Випишемо... А куди мені йти? Що робити далі? У мене немає дому... Немає до кого піти.
- Гаразд, тоді я покличу твою тітку. Вона просила повідомити, коли ти прийдеш до тями.
- Яку ще тітку?..
- Здається, її прізвище Бутт... Його я запам'ятав, а от ім'я...
- Ванесса,- підказую.
- Так, справді, Ванесса Бутт. Вона навідувала тебе час від часу. У неї тут син лежить після операції, тому, думаю, що вона повинна бути зараз в лікарні. Мірандо, будь ласка, знайди її,- звертається він до медсестри.
Ванесса навідувалася до мене... Неочікувано і приємно. Вона хвилювалася. Але це все, мабуть, тільки тому що, як сказав лікар, її син теж лежить в цій лікарні... Стоп, що?.. Син?
- Який син?!- якось занадто голосно і різко викрикую я, що лікар навіть здригається.
- Як це який? Рідний, мабуть... Вільям Бутт.
- Ві... Вільям?- перепитую я, уже відчуваючи, як на очі накочуються сльози.- А ви нічого не наплутали?
- Звісно, що ні. Хлопця доправили до нас в критичному стані з кульовим пораненням в груди. Довелося робити термінову складну операцію, але, на щастя, все пройшло добре і зараз його стан стабільний.
Я починаю плакати... Плакати і водночас сміятися. Лікар у здивуванні дивиться на мене, та я не можу приборкати свої емоції.
- Щось не так?
- Я ж думала... Я думала...
- Енді, слава Богу, ти прийшла до тями!-у кімнату забігає Ванесса і відразу накидується на мене з обіймами. - Я так хвилювалася.
Вона сідає біля мене, стискає мою долоню. Ванесса бліда. Великі темні кола під її очима свідчать про недоспані ночі й не мало виплаканих сліз. Та зараз не про це.
- Вільям...- не в змозі приборкати свій приступ сліз та істерики, промовляю його ім'я.
- Він живий... Усе добре.
Ці слова змушують мене плакати ще дужче. Я не можу повірити. Я все ще не можу до кінця усвідомити значення цих слів... Живий...Тобто, мій Вільям тут? Він дихає і його серце б'ється? Хейлі сказала мені, що він мертвий... Я ж думала...
- Де він!?- у відчаї кричу.
- В палаті...
- Я хочу до нього!
- Ти ще занадто слабка, тобі потрібно...
Навіть не дослухавши до кінця заперечення лікаря, я скидую з себе ковдру і різко підводжуся, від чого відразу починає темніти в очах.
- Я прошу тебе, лягни назад.
- Ні, ні, ви не розумієте... Я повинна його побачити.
- Енді, ти обов'язково його побачиш, але пізніше...
Заперечливо махаю головою. Розплющую очі. Стало трохи краще. Стаю на ноги, хитаючись у сторону. Ванесса підхоплює мене, утримуючи на місці.
- Дозвольте її відвести... Зрозумійте, дівчина хвилюється за свого хлопця.
З благанням в очах дивлюся на лікаря.
- Гаразд. Ходімо.
Він бере мене під руку з іншого боку, допомагаючи Ванессі вести мене до виходу. Шумний коридор нагадує мені про давні жахіття, які частково справдились. Намагаюся не думати про погане. Вільям живий. Це те, що є найголовнішим для мене зараз.
Ми йдемо повільно, але недовго. Лікар відчиняє перед нами двері палати, і я завмираю на місці не в змозі й поворухнутися. Навіть сльози перестають текти, затримавшись на кутиках очей. Усе завмирає... Бо я знову дивлюся в його глибокі карі очі. Всередині відбувається якийсь вибух... Тремтіння, холод і жар - усе накриває мене з голови до ніг.
- Енді...- ледь-ледь чутно моє ім'я вириватися з його вуст, і світ знову починає існувати. Сльози відразу вириваються на волю, зволожуючи бліді щоки. Я починаю плакати сильніше, коли бачу людину, яка сидить біля його ліжка. Не може бути. Хіба це не сон? Ні... Усе реальне. Вириваюся з рук Ванесси і не знаю яким чином, але знаходжу в собі сили добігти до того ліжка і просто накидуюся на Віла.
- Ох, обережно...
Налякано відхиляюся. На радощах я зовсім забула про його поранення. Я не знаходжу ніяких слів, щоб відповісти йому. Я не знаходжу в собі сил і сміливості ні нащо, окрім як дивитися в його очі... Очі, які я думала, що більше ніколи не побачу.
Це справді він... Живий. Мій Вільям. Торкаюся його руки, щоб у сотий раз переконатися, що це правда, і від цього доторку все всередині починає тремтіти.
- Ей, ти чого?.. Все добре,- він легенько обіймає мене за спину однією рукою і його дотик обпікає мені шкіру, навіть через цупку тканину лікарняної сорочки. Я б хотіла перестати плакати, але я не можу.
- Вона сказала, що ти мертвий,- якось насилу видавлюю з себе ці слова.
- Я ж казав, що людям не варто вірити, Енді... Ти мала вірити мені, а я ж казав, що не покину тебе ніколи.
З моїх вуст зривається короткий сміх.
- Авжеж... казав.
Витираю сльози, які не перестають литися.
Він стримав свою обіцянку... Віл живий. Ось тут, переді мною.
Зненацька Віл міцно притуляє мене до себе, обіймаючи обома руками.
- Тобі боляче...- шепочу йому на вухо, хоча тону в його обіймах, неначе в безмежному океані, повільно опускаючись дно. Повітря стає непотрібним, і все чого я прагну - це не переставати падати.
- Мені було боляче, до того як ти прийшла... Зараз я відчуваю себе чудово.
Моя шкіра палає від його доторків, але це приємне тепло. Тепло, що зігріває усе моє тіло, що змушує серце битися швидше. Раніше я не вірила у кохання. Я вважала, що це вигадка. Людська слабкість, що подібна наркотику, який повільно її вбиває, бо саме так усе й описувалось у книгах... Але не варто забувати про те, що перед тим як вбити, наркотик підносить вверх... Так далеко між хмари, даруючи крила. І цей політ не зрівняється ні з чим...Тому навіть, якщо одного дня це кохання і вб'є мене... Я помру щасливою. Я готова померти заради цього відчуття. А ще... Схоже, що рій метеликів скоро прорветься через мій живіт, вибираючись на волю. Хоча б щодо цього книги не збрехали.
Неохоче вириваюся з його обіймів, все ж хвилюючись за поранення. Повертаюся на шум позаду і наче тільки зараз згадую про те, що ми в кімнаті не самі. Стає трохи ніяково, але це неважливо. Зриваюся з ліжка, накидуючись з обіймами на Еліота. Настала його черга.
- Яка ж я рада тебе бачити.
Він обіймає мене у відповідь, і на моєму обличчі застигає сумна усмішка. Я вирішую змовчати про те, що і його вважала мертвим. Просто насолоджуюсь. Просто плачу від щастя.
- Це добре, бо від тепер ти бачитимеш мене часто.
- Куди ж ми без тебе.
- Я не згоден. - Віл підіймає долоню вверх, виражаючи свій протест.
Запитально зводжу брови, склавши руки на грудях, мов незадоволена поведінкою дітей мама.
- Він продовжує говорити, що мої жарти не смішні. Я не готовий з цим миритися.
Ми всі починаємо сміятися і від цього на душі стає так радісно... Наче усе повернулося на свої місця... Як тоді, коли ми їхали в автомобілі Еліота і сміялися з безглуздих жартів Вільяма, які по-правді змушували мене сміятися найбільше.
- У тебе буде можливість навчитися у мене хорошого почуття гумору.- Весело і гордо відповідає Еліот.
- Хорошого? А хто сказав, що у тебе хороше почуття гумору?
Настає раптова тиша. Їхні погляди неочікувано зупиняються на мені, з очікуванням та німим запитанням.
- О, ні. Ні, ні, ні... Я не буду брати участь у ваших іграх.
- Енді, просто визнай. Ти ж знаєш, що я кращий,- говорить Еліот.
- Ще чого?!- Все ще слабким голосом, кричить Віл, заперечує.- Енді любить мене, а не тебе. Тому йди собі лісом.
Я починаю сміятися.
- Ви обоє придурки, тому не зазнавайтеся.
- Ось тут я вимушений погодитись...- Задумливо потерши потилицю, визнає Еліот.
- Підтримую!
Вони і справді як діти. Дорослі діти, що потребують уваги і любові.
- У мене є одне надзвичайно важливе запитання...- Зненацька говорить Віл.
- Яке?- занепокоєно цікавиться Ванесса, наближаючись.
- Коли подадуть сніданок??
***
Дощ не вщухає... Як і шалене биття мого серця, через невпинну метушню та переживання. Увесь тиждень минає наче у сні - швидко і розмито. Суд, лікарня, суд, лікарня. Хейлі, Чарлі, батька Вільяма і власницю божевільні засудили. Перших на кілька десятків років, а останню - на три чи п'ять, я вже й не пам'ятаю. Мені було важливо тільки те, що Хейлі сяде, і надовго. Саманду посадили на два роки як співучасника. Хоча ми і намагалися якось її звільнити. Еліот розказав мені в подробицях про усе, що сталося після того, як мене забрали. Виявляється ніякі люди Хейлі не спіймали його. Він викликав швидку і поліцію. Зняли відео з камер спостереження на дорозі, де було видно, як мене затягують у машину «швидкої допомоги» і як Чарлі та Хейлі тікають на своєму автомобілі. Еліот, Віл і Грейс були готові свідчити проти них, розказавши поліції усе, що відомо. По мене відразу вислали наряд поліції, власне, про це вам і так відомо... Усі були впевнені, що Хейлі та Чарлі зможуть відкупитися і тут ніякі свідчення не допоможуть, але все вирішив містер Бутт... Батько Вільяма, який прийшов у поліцію і здав усіх. Почуття провини замучило його, а ще чоловік не міг пробачити Чарлі те, що він вистрелив у Вільяма, намагаючись вбити його. У суді нам допомагав знайомий адвокат мого покійного батька, який зміг добитися найстрогішого покарання для них. Хейлі було відкупляться уже нічим, як і Чарлі, чиї рахунки заморозив банк, за наказом поліції.
Вони сіли. Навіть зараз, на наступний день після останнього судового засідання, на якому усе і вирішилось, я не можу повірити у те, що це і справді нарешті сталося... Нарешті вони отримали те, чого варті. Зараз ми з Еліотом приїхали у дім, в якому я виросла, де нас чекають юрист та адвокат. Я вирішила продати його, а гроші з продажу віддати на благодійність.
Для мене це здається єдиним правильним варіантом, адже я не збираюся в ньому жити. Я не відчуваю цю величезну будівлю з розкішним садом та басейном своїм домом. Усе, що мене зв'язує з ним - це низка неприємних та болісних спогадів, а я вирішила відпустити минуле і йти далі. Компанія батька також переходить у руки її нинішнього директора і друга батька. Я нічого в бізнесі не тямлю, тож нехай людина, якій справді довіряв тато, займається цим. Як бачите, я позбулася усього, що пов'язує мене з минулим життям... З драйвовим життям доньки бізнесмена. Нарешті я зняла з себе цей ярлик, який власними руками на себе і повісила. Та це було давно і в минулому.
Неможливо описати хвилювання, яке я відчуваю, переступаючи поріг дому. У мене змішані почуття. Ностальгія і сум переплелися в одне ціле, змушуючи мене відчувати розгубленість. Проте ці дорогі меблі, високі стелі та позолочені люстри не відчуваються для мене рідними. У них немає душі й історії. Її частинку я знаходжу тільки у дальньому куті вітальні, біля каміну, де колись весело палало полум'я і лунав сміх. Тепер від цього залишилось тільки кілька обвуглених полін, від недогорілого багаття. На полиці самотньо красується рамка з фотографією щасливої сім'ї: я, мама і тато. Дістаю її і невагомо торкаюся пальцями скла. Хотіла б я згадати вас, та не можу. Акуратно і непомітно витягаю фото з рамки, поки Еліот спілкується з юристом, і запихаю його у задню кишеню потертих джинсів. Кладу рамку назад і засмучено зітхаю.
- Енді!
Повертаюся на голос Бена, нашого адвоката.
- Заставу внесено. Сьогодні її відпустять.
Полегшено зітхаю, не приховуючи радісної усмішки.
- Ти не міг би відвезти мене туди?
- Звісно. Мені саме по дорозі.
- Еліоте, давай зустрінемось у лікарні, у мене ще є деякі справи.
- Гаразд, не затримуйся на довго.
Дарую йому короткі обійми, і ми розходимось по машинах.
Починає крапотіти дрібний дощ, розбиваючись об товстий шар скла. Спостерігаю, як вони повільно скочують вниз. Сьогодні я вперше переступила поріг свого дому... Мабуть, вперше і востаннє. Увесь цей час я ночувала в лікарні, біля Вільяма. На щастя, вдалося вмовити лікаря поставити ще одне ліжко. Еліот і Ванесса приходили щодня. Ванесса залишалася з Вілом, а ми з Елі їздили по судах. Нарешті, сьогодні Вільяма мають виписати. Ми не обговорювали, що робитимемо після виписки. Чесно кажучи, мені це вже і не важливо. Головне, що ми нарешті можемо перестати тікати і боятися. Переводжу погляд на Бена, який зосереджено вдивляється у шлях попереду.
- Дякую за те, що допоміг нам і завжди був поряд.
Я дякувала йому вже, мабуть, більше ста разів, але мені весь час здається, що цього мало.
- Немає за що, Енді... Твій батько та матір пишалися б тобою.
На його слова я відповідаю тільки сумною усмішкою. Я ніяк не можу забути слова Хейлі про те, що я довела батька до серцевого нападу. Знаю, вона багато про що брехала, але чомусь мені здається, що саме це являється правдою. Якщо взяти до уваги усе, що мені вдалося згадати про своє минуле життя - я була і справді жахливою дитиною. Хотіла б я дізнатися правду про те, що сталося, щоб не відчувати себе винною, але ніхто мені її уже не розкаже... Чи розкаже?..
- Бене, а батько помер від серцевого нападу, так?
- Так.
- А що стало його причиною?
- Насправді, я не знаю, Енді,- знизує плечима,- Хейлі увесь час торочила про те, що це ти у всьому винна, але що сталося в той день мені не відомо... Твій батько був хорошою людиною, шкода тільки, що доля забрала у нього дружину і звела з Хейлі. Шкода, що я повірив у її брехню щодо твого розладу. Знаєш, я подумав... дівчина втратила батька і матір, цілком можливо, що у неї стався нервовий зрив, за яким послідувало відхилення.
Я киваю. Кожен так подумав. Хейлі все продумала... Вона завжди мала надійний план і сотню запасних у копілці.
- Я цікавився час від часу, як ти, а вона відповідала щось на кшталт : «Лікується. Вона не в собі» і опускала сумний погляд, готуючись заплакати.
-О, актриса вона ще та!
- Головне, що правда виплила, і зараз ти тут, а акторська кар'єра Хейлі закінчилася. Вона так і не отримала жодної винагороди, зате тепер може зіграти роль слухняного в'язня, щоб її швидше випустили.
- А що буде, коли вона вийде?
- Думаю, що найближчі роки тобі не варто хвилюватися про це, а там буде видно. Будь певна, що ми захистимо тебе і твоїх друзів.
Вдячно усміхаюся Бену і на душі стає трохи спокійніше. Все ж таки є у цьому світі і хороші люди.
- О, саме вчасно!
Ми зупиняємось біля високих воріт в'язниці, і я відразу вибігаю з машини, попри дощ, що за час їзди тільки посилився. Зупиняюся навпроти Саманди трохи ніяково та схвильовано. Вона завмирає, бо не очікуює моєї раптової появи. Схиляє голову на бік і сумно усміхається, невідривно дивиться на мене, тримаючи сумку зі своїми речами в руці. Не звично бачити її у звичайному одязі, а не в білому халаті... Волосся заплетене у безладну косу, погляд втомлений... Але це все та ж Саманда.
- Ти внесла за мене заставу, вірно?- підходить ближче.
- Вірно.
- Навіщо, Енді? Я зіпсувала тобі життя.
- Це не так... Попри все ти була тим, хто покращував його щоденно.
Відчуваю, як сльози починають підступати до очей, теж саме і з Самандою. Вона усміхається і обіймає мене.
- Я рада, що з тобою все добре , Енді... Нарешті ти вільна.
Сміюся, не наважуючись першою відпустити її... Тай, що тут приховувати, не маю такого бажання. Знаю, казала, що мені боляче, казала, що мені все одно, але ж це моя Саманда... Я не можу вічно мовчати про те, як сильно сумувала за нею і про те, що люблю її, наче рідну матір.
Ми ніяково відходимо одна від одної всього на крок, продовжуючи усміхатись.
- Я маю дещо для тебе...- витягаю з кишені пальта новий білий конверт.
- Що це?- Саманда з підозрою приймає його. Її погляд стає суворим, коли вона бачить його вміст.
- Це зайве,- повертає конверт назад, проте я не приймаю.
- Самандо, кожен заслуговує на другий шанс... Я хочу, щоб ви з Карлосом були щасливими. Сподіваюся, що цих грошей вистачить на його ліки.
- Енді, це великі гроші, я не можу прийняти їх,- дивиться з благанням.
- Я знаю, але ти повинна, бо я не запитую.
- Енді...
- Бери, Самандо, бери. Ці гроші не важать для мене нічого... Можливо, якщо вони підуть на корисну справу, то отримають хоча б якусь цінність.
По її щоках починають котитися сльози.
Ну ось... Знову. Звісно, що я також не стримуюсь.
- Енді, я обманювала тебе протягом кількох років... Я не заслуговую на твою доброту.
- Я розумію, чому ти так вчинила. Ти мати... Ти повинна була зробити вибір, і навіть, якщо він і був хибним... Усі ми здатні помилятися...Я пробачила тобі ще тоді, коли ти, побачивши мене в кімнаті, не видала, а дозволила піти. Цим вчинком ти сказала усе... Бо, Самандо, завдяки тобі я вірила у добро в людях... Вірила і досі вірю.
Усміхається. Стирає сльози. Запихає конверт в кишеню і знову обіймає мене... Міцно-міцно.
- Енді Тернер... Дівчина, яка ненавидить книжки про кохання, але захоплюється морем... Вітром, сонцем... життям. Ти запитувала мене у чому сенс життя... То може в цьому він і є? У тому, щоб захоплюватись, кохати, відчувати, жити... і не проходити повз. Бо поки живе і радіє твоя душа, доти живеш і ти. Вона не здатна переродитися з попелу, немов Фенікс. У результаті усе, що в нас залишиться - це спогади.
Усміхаюся на слова Саманди. Вона запам'ятала усе... Слово в слово. Не думала, що комусь були важливі мої напів притомні монологи.
Повертаюся назад, через гудіння двигуна. Позаду нас зупиняється машина жовтого кольору з табличкою «taxi».
- Це по мене,- сумно повідомляє Саманда.
Я киваю.
- Що ж... Будь обережною. Сподіваюся...- сльози не дають мені говорити.- Я сподіваюся у тебе все буде добре.
- Дзвони мені, Енді... Або ж пиши... Хоча б інколи.
- Звісно.
Вона дарує мені короткі обійми ще раз, а тоді відпускає і швидко прямує до машини. Не зводжу з неї погляду. Саманда повертається, перед тим, як сісти.
- До зустрічі, Енді.
- До зустрічі, Самандо.
За лічені секунди автомобіль розвертається і мчить, зникаючи за поворотом. Сумно зітхаю. Я вільна. Вона вільна. Тепер усе на своїх місцях.
- Ти домовився про зустріч?-витираючи останні сліди сліз зі щік, запитую у Бена, який вийшов з авто, як тільки машина з Самандою від'їхала.
- Так... Піти з тобою?
- Не потрбіно.
Бен гримає кулаком по сірих воротах кілька разів і нам відкривають. Киває охоронцю і мене пропускають всередину.
Будівля в'язниці всередині дуже нагадує божевільню. Все такі ж сірі стіни та стеля, похмура атмосфера, ляклива тиша. Це змушує мене боротися з сиротами на тілі. Мене заводять в кімнату, де самотньо стоїть стілець і телефон, а скляне вікно у пів стіни відкриває вид на сусідню кімнату, в якій поки пусто. Охоронець зупиняється в куті кімнати. Що ж, не смію заперечувати. Схвильовано опускаюся на стілець і починаю перебирати пальцями ґудзик на пальті, роздумуючи про те, що хотіла сказати. Не буду приховувати те, з якою швидкістю б'ється моє серце. Мені страшно, але і радісно водночас.
Раптом двері в сусідній кімнаті відчиняються, і туди заходять два охоронці разом з... Хейлі. На моїх губах з'являється легка усмішка, коли я оглядаю її з голови до ніг. На ній помаранчева форма, що дуже відрізняється від того брендового одягу, який вона звикла носити. Замість червоних підборів - сірі кросівки, замість червоної помади - покусані до крові губи. Впевнена, що пахне від неї тепер не квітковими парфумами і навіть не табаковим димом, а сирістю та порохом. З її зап'ясть знімають наручники і дозволяють сісти, що вона робить дуже неохоче, дивлячись на мене з надмірною злістю. Де ж та єхидна усмішка?
Беру телефон і в очікуванні дивлюся на неї. Хейлі роздратовано зітхає, але все ж не змушує мене чекати довго.
- Прийшла посміятися з мене?- відразу байдуже кидає у трубку.
- Ні, що ти, лише поцікавитись, як тобі тут.
- О, чудово, знаєш,- з насмішкою відповідає вона й закочує очі.
- А що не так? Тебе тут годують, одягають, чого ще тобі не вистачає?
Мовчить, пропалюючи мене своїм поглядом.
- Вибач, препарата, що стирає пам'ять, у мене немає...Але навіть, якщо б і був, я б не зробила для тебе таку послугу. Як ти там казала?.. Щоб ти мучилася, щоб повільно помирала...
Зціплює зуби.
- До речі, наручники ще не натерли синці на твоїх руках?
Підтягую рукав пальта вверх, демонструючи синці на зап'ясті.
- Мої ще заживають.
- Енді, скажи, чому ти сюди прийшла? - кладе лікті на стіл, підсуваючись ближче.-Жаліти тебе і вибачатись я не збираюсь... Хочеш похвалитись тим, як тобі чудово живеться в моєму домі?
- Я його продала,- байдуже відповідаю і невинно усміхаюся.
Помічаю, як щось міняється в її очах, але вона швидко маскує це відчуття за маскою байдужості.
- А чому так? Грошей не вистачає? На моїх рахунках були мільйони.
- Отож бо, що були...
Ще один удар, який провокує появу тоненької тріщини на її масці, але вона все ще тримається. Не визнає своєї поразки.
-Зараз ці мільйони рятують хворим дітям життя... А взагалі, мені шкода тебе, Хейлі. Твоє вузьке мислення не дозволяє тобі зайти дальше від думок про гроші.
Вона злиться...Відводить погляд і видає короткий смішок.
- Бачиш, як усе вийшло... Зараз я сиджу перед тобою у дорогому пальті, з водієм, який чекає мене під ворітьми, з переможною усмішкою на губах... Тільки без червоної помади, бо я не збираюся ставати схожою на тебе... А ти? Схудла, змарніла... Повернешся у свою самотню камеру з одним ліжком і тумбочкою... і так ще протягом десяти років. Раніше я не вірила у карму, але тепер бачу, що вона існує.
- Ти ніколи не зможеш зайняти моє місце, чуєш?!
Ось вони - емоції. Кричить, злиться.
- Ти думаєш, що ти вільна? Ти ніколи не зможеш себе такою відчути, тому що усе життя пам'ятатимеш про те, що ти п'яниця, егоїстка і вбивця, ти прокидатимешся з думкою про мене і засинатимеш, боятимешся кожного неочікуваного поруху, а коли я вийду, обов'язково помщуся тобі за все.
Облизую губи і усміхаюся.
- У тебе буде час продумати план помсти... Багато часу, а мені пора йти. Ми з Вільямом та Еліотом забронювали столик в ресторані, ти ж не проти позичити мені якусь зі своїх шикарних суконь?
- Тільки спробуй...
- Звісно, що не проти. А взагалі... я не запитую.
Відкладаю трубку і швидко підіймаюся зі стільця.
Йду по коридорі з безглуздою усмішкою, насолоджуючись перемогою. Звісно, що я збрехала про дороге пальто (мені його дала Ванесса), збрехала, назвавши Бена своїм водієм, і про вечерю, і про сукню. Я не знаю, де зараз речі Хейлі. Я сказала, що мені байдуже на них. Можливо, їх викинули, а, можливо, віддали тим, кому вони потрбіні більше... Але ж вона також брехала мені, щоб зробити боляче. Я відплачую тим самим... Щоб вона повільно помирала, знаючи, що я забрала у неї все, що було їй дороге. Виходжу надвір, і холодні каплі відразу починають мочити мій одяг та волосся. З задоволенням підставляю обличчя до неба і полегшено зітхаю. Нарешті усі отримали те, на що заслужили. Бен чекає на мене в машині і кидає здивований погляд, коли я, з широкою усмішкою на губах, сідаю в авто.
- Як все пройшло?
- Краще нікуди.
Киває, знизуючи плечима.
- Добре... А зараз в салон?
Зі здивуванням дивлюсь на Бена.
- Увечері благодійний захід, забула?
- Ні, я не забула, але навіщо мені їхати в салон?
- Ну, Енді, там буде багато впливових людей, журналістів, потрібно привести тебе в якийсь належний вигляд. Це буде твоя перша поява на камерах, як не як.
Розчаровано зітхаю, але не заперечую. Бен має рацію, а умови ми обговоримо уже на місці.
***
Я намагалась пручатися, чесно... Але ніхто мене не слухав. І в результаті мені зробили макіяж та накрутили волосся. Я збиралася виглядати просто та звичайно, але... Щось пішло не так. Добре, що хоча б сукню я змогла підібрати самотужки, тому зараз на мені облягаюча біла сукня вище коліна. Вона проста, але водночас... Тендітна?.. У будь-якому випадку, мені подобається.
- Вільяме, можливо, все ж тобі не варто йти?- схвильовано повертаюся до Віла, який викручується перед дзеркалом, приміряючи новий чорний смокінг. Його купівлю я довірила Бену.
- Енді, ти питаєш мене це вже десятий раз за останню годину, і я десятий раз відповім, ні, я хочу піти.- Він навіть не повертається, занадто захоплений своїм відображенням у дзеркалі. Це ж Вільям, що з нього взяти.
- Просто тебе тільки виписали з лікарні, я хвилююся.
- Енді,- він повертається до мене і бере за плечі, заспокійливо заглядаючи в очі.
- Я хочу бути там, з тобою, і це не обговорюється.
Видаю з себе легку усмішку, хоча все одно відчуваю занепокоєння. Не хочу, щоб у нього були проблеми через мене. Віл обіймає мене, і я з полегшенням вдихаю аромат його парфумів.
- Не хочу переривати ваші телячі ніжності, але нам пора їхати.
Неохоче відпускаю Віла і повертаюся на голос Еліота. Він теж їде з нами. Так би мовити, моральна підтримка... І для мене, і для Віла.
Чорна іномарка вже чекає на нас під вікном дому Вільяма. Вірніше Ванесси, але це не так важливо. За кермом незмінно Бен, який теж захотів бути присутнім на цьому заході. Усю дорогу я намагаюся втамувати хвилювання, яке з кожною милею збільшується все більше. Віл ні на мить не відпускає моєї руки і це заспокоює, але... Я не зовсім готова до цього. Там буде стільки впливових людей, у вишуканих сукнях і костюмах, і камери, і я в цьому, не властивому для мене, образі... Але з іншого боку - це ж благодійний вечір... Який влаштувала я сама. Ну це відносно, адже всім займався Бен. Ми вирішили, що так буде краще. Я скажу хто я і... сподіваюся, що зможу назавжди зняти з себе ненависний ярлик перед людьми.
Дорогий ресторан зустрічає нас привітними охоронцями. Безпорадно тулюся до Віла, занепокоєно розглядаючись.
- Енді, не хвилюйся. Ти впораєшся...Я впевнений,- мене заспокоює Бен.
Ми проходимо в шикарну й величезну залу. Тут багато людей. Це стає головним питанням, яке мене хвилює. Дехто відразу помічає наш прихід, і зацікавлені, та навіть презирливі, погляди проходяться по мені. Відразу стає не по собі. Серце шалено калатає. Глибоко вдихаю повітря і натягую на себе усмішку, рухаючись за Беном, який веде нас за один із численних вільних столиків. Офіціант відразу простягає нам тацю з келихами шампанського. Оглядаю залу, повільно відпиваючи трохи газованого напою. Тут так багато живих квітів. Лілії та білі троянди. Власне, як я і просила. Це благодійна зустріч. Тут немає місця пафосу і зверхності, але, дивлячись на дорогі вбрання присутніх тут людей, я розумію, що, мабуть, так вважаю тільки я. Коштовні діаманти виблискують на тонких пальцях та тендітних шиях жінок, а золоті годинники - на зап'ястях чоловіків. Хлопець, який старанно бігає між столами, фотографуючи людей, направляє в нашу сторону камеру. Напружуюсь, та не ховаю усмішку. Знімок зроблений. Він таємниче усміхається мені і йде геть, фотографуючи інших. Повертаюся до Вільяма, який уже їсть якусь з численних закусок. Власне, чого від нього ще можна чекати?
- Я зараз повернусь,- попереджає Бен, перед тим, як покинути залу.
Сумно зітхаю, продовжую оглядати присутніх. Я,безумовно, не знаю нікого з них.
- Оце срань,- Еліот підсувається ближче до мене.- Знаєш, Енді, мені таке подобається. Бери мене з собою частіше.
Видаю короткий сміх.
- Можливо, у мене є шанс познайомитись з якоюсь багатою леді,- поправляє волосся і розстібає верхній ґудзик білосніжної сорочки.
- Навіть не мрій,- з насмішкою відрізає Вільям, поки жує... Яйця риб. Кривлюся, але вирішую нічого йому не говорити.
Схоже, ця ікра не подобається тільки мені.
- Їж мовчки,- невдоволено промовляє Еліот і закочує очі.- Я взагалі не знаю, Енді, як ти будеш з ним жити. Він ж постійно об'їдатиме тебе. Усі ваші сімейні гроші будуть йти на їжу для Віла.
Сміюся.
- Тримай,- Вільям впихає в його руку шпажку з сиром.- Займи свій рот чимось, бо ти мене дратуєш.
Починаю сміятися ще сильніше, поки не ловлю на собі погляд якогось незнайомого для мене чоловіка. Відразу стає не до сміху, і я замовкаю зі строгим виразом обличчя. Чому він на мене дивиться? Чому вони усі на мене дивляться? Спокійно... Тримай себе в руках.
- Ну що, Енді, ти готова?- неочікувано біля нас з'являється Бен. Він дружелюбно, але впевнено, усміхається мені.
- Думаю, так.
Я зовсім не готова... Але я повинна зробити це. У першу чергу, заради себе.
Глибоко вдихаю повітря і заплющую очі, намагаючись зібратись.
- Енді, послухай мене,- переді мною з'являється Вільям.
- У тебе все вийде. Не хвилюйся... Ми поряд. Просто говори правду.
Говорити правду... Говорити правду. Якби ж це було так легко.
- Радий вітати вас усіх на цьому заході,- на всю залу лунає голос Бена. - Безумовно, хочу подякувати вам за вклад, який ви зробили, і засновникам фонду за зусилля, які вони докладають для його розвитку і допомоги дітям. Хочу запросити до слова людину, яка, власне, і зібрала усіх нас тут. Енді Тернер!
По тілі проходять сироти, коли він називає моє ім'я. Ковтаючи хвилювання, йду і благаю небо про те, щоб я не впала через ці кляті підбори, які хоч і не є дуже високими, та все одно змушують мене відчувати дискомфорт. Виходжу на невеличку сцену, і Бен віддає мені мікрофон, а сам відходить вбік. Боже мій, я тримаю його вперше. Тааак, тепер усі дивляться на мене. Що робити? Кидаю наляканий погляд на Вільяма. Він відразу усміхається мені і киває, а тоді шепоче: « Давай. Ти зможеш.»
- Дякую усім, хто прийшов сюди заради такої великої справи. Сьогодні я пожертвувала гроші з продажу будинку, в якому почалась історія мого життя... Життя, яке я забула... Звісно, я не прийшла сюди, щоб мене жаліли, тому що, мабуть, більшість з вас знають, якою людиною я була, до того, як моя мачуха закрила мене у психічній лікарні і стерла пам'ять новим експериментальним препаратом, і... Відверто кажучи, похвалитись мені нічим. Проте... зараз я намагаюся почати життя з чистого аркуша, що, власне і є однією з причин вибору білої сукні, яка зараз на мені, і одним з небагатьох речей, за які я можу подякувати Хейлі. Адже, вона, хоч і у такий жорстокий спосіб, дала мені можливість змінитися і розпочати нове життя.
Я дивлюся тільки на Вільяма, який продовжує усміхатись мені. Тільки час від часу кидаю погляди на когось іншого в залі. Спалахи камер б'ють мені в обличчя, але я намагаюся не зважати і на це.
- Це допомогло дійти мені до однієї відомої і простої істини... Люди не народжуються поганими, такими їх робить життя і оточення... Те, яким буде наше життя, і які люди будуть в ньому, залежить тільки від нас. І я сподіваюся, що у вашому житті будуть тільки хороші люди... Які завжди готові допомогти і підтримати у ті моменти, коли охопить смуток і здаватиметься, що шансу немає, адже...- Переводжу погляд на Еліота.- Одна дівчина, з чудовим ім'ям «Хоуп», якось сказала мені дуже важливі слова: «Якщо йдеш через пекло, не зупиняйся»...Ще один дуже хороший хлопець...- Знову переводжу погляд на Віла.- Сказав мені, що не наше минуле визначає, ким ми є... А наші теперішні вчинки та слова. Існує тільки зараз... Це все, що у нас є. Головне вірити і сподіватися. Це єдине, що може врятувати нас у цьому світі, повному обману і жорстокості. Поки віра і надія житимуть у ваших серцях, доти будете жити і ви... Дякую.
Опускаю мікрофон вниз, і до моїх вух відразу долітає гучна хвиля оплесків. Нарешті наважуюся оглянути зал, щоб помітити численну кількість усмішок та схвальних вигуків. Віддаю Бену мікрофон і на тремтячих ногах спускаюся зі сцени. Вільям й Еліот відразу накидуються на мене з міцними обіймами. З великим зусиллям стримую сльози радості... Так, я зробила це.
- Енді, ти ледь не довела мене до сліз,- з усмішкою промовляє Еліот.
Ніяково опускаю голову.
- Добрий вечір.
Біля нас зупиняється якась жінка років сорока. Спершу мене охоплює страх, проте усмішка, яка з'являється на її обличчі, змушує мене трохи заспокоїтись.
- Емілія,- вона простягає мені свою руку, і я сором'язливо і з надмірною обережністю торкаюся до неї.
- Я була подругою твоєї матері. Ми раніше неодноразово зустрічалися з тобою, але мені відомо про твою втрату пам'яті, тож... Мені дуже шкода, що тобі довелося пройти через усе це, дорогенька. У такому юному віці пізнати стільки горя і встояти на ногах не кожному дорослому під силу. Впевнена, що Мері пишається тобою, спостерігаючи з висоти.
- Дякую, мені було надзвичайно важливо і приємно почути ці слова сьогодні,- говорю щиро, на цей раз не стримуючи сліз.
Емілія дарує мені короткі обійми. Ще раз усміхається і йде.
- Бачиш, усі у захваті від тебе,- шепоче мені Віл, і я сміюся, витираючи сльози.
Зненацька зала занурюється у напів морок, який освітлює тільки бліде світло прожекторів. Починає лунати повільна мелодія, яку я відразу впізнаю, подумки переносячись у той день, коли ми танцювали з Вілом у вітальній лісового будиночка.
- Це ж треба, яке співпадіння,- Віл усміхається, мимоволі кидаючи погляд кудись позаду мене. Повертаюся і бачу Бена, який стоїть біля музикантів.
- Справді... Співпадіння.
- Енді Тернер, чи можна запросити вас на танець?
На моєму обличчі з'являється широка усмішка, і звісно я не можу відмовити. Віл впевнено веде мене на середину зали і опускає руки на мою талію. Притуляюся щокою до його грудей, відчуваючи швидке серцебиття. Стає спокійно. Ми повільно кружляємо довкола, і Вільям ледь чутно наспівує рядки з пісні. Зі сльозами на очах усвідомлюю, що це найкращий вечір за все моє життя. Темрява, повільна музика і його обійми... Серцебиття, що майже зливається з моїм, утворюючи один ритм. Більше нічого й не потрібно.
- Завтра нас чекає важкий день в дорозі,- чую його спокійний голос біля свого вуха.
- В дорозі?
- Ти ж хотіла жити біля моря... З Хоуп і Грейс.
Вражено підіймаю голову і запитально заглядаю йому у вічі, переконуючись, що я правильно почула.
- Еліот продав клуб. Ми переїжджаємо... Якщо ти звісно не проти.
- Жартуєш?- сміюся, крізь сльози.
- Ей, чого ти, знову?
- Я просто... Я така щаслива, Вільяме...
Віл мовчки дивиться на мене кілька довгих секунд, а тоді притуляє до себе, міцно- міцно обіймаючи. Ми зупиняємось. Просто стоїмо, не наважуючись і не бажаючи відпустити одне одного.
Раніше я думала, що спогади про минуле допоможуть зрозуміти мені ким я є і, що я повинна робити, та тепер я розумію, що все про, що ми справді повинні перейматися - це наше реальне життя... Теперішнє. Більш за все я хотіла згадати, ким була і боляче обпеклася, відчувши весь тягар та біль спогадів минулого. Не все хочеться пам'ятати... Є такі моменти, які хочеться навіки поховати і забути, які заважають нам спокійно жити, які змушують забувати про сьогодення, закриваючи свідомість в кімнаті ілюзій, з якої дуже важко вибратись. Я більше не буду обтяжувати себе спогадами про минуле, адже... зрештою усі ми здатні помилятися. Головне піднятися після чергового падіння і винести з нього урок.
Мене звуть Енді Тернер, і я вісімнадцятирічна дівчина, яка понад усе любить життя і свободу, яка йшла крізь пекло, не зупиняючись, тому що віра правила її серцем, штовхаючи на зустріч щастю... Яке вона зрештою й здобула.
Зараз настав час, коли я творитиму нові спогади... Ті, які буде не соромно згадати і, які будуть змушувати мене усміхатися у холодні дні... Я помилялася багато, щоб зрозуміти, що життя дається тільки раз і ти повинен любити і захоплюватися, і цінувати і падати, знову підіймаючись, і бігти на зустріч мрії, зношуючи останню пару кед... Здираючи коліна до крові...Потрібно цінувати кожну мить... Кожен ковток свіжого повітря, що заповнює твої легені, змушуючи дихати, і кожен удар серця, без якого ти б не жив... Кожен гарячий дотик сонця до шкіри і прохолодне вітання дощу...Шелест листя, спів пташок, завмирання серця, сміх, погляди, ночі і світанки - усе... Усе унікальне.... Усе буває вперше і ти ніколи не дізнаєшся, коли буде востаннє. Тому не здавайся... Живи. Ти зможеш пройти через усе... через кожну негоду і довготривалі грози, бо вони не вічні... Ніщо не вічне.
Кінець