З невідомих причин, ніхто не помер. Ну, з тих, хто повинен був померти. Едвард не до кінця розумів свої мотиви, проте прикривав невпевненість тим, що хоч так урізноманітнить своє життя. Втомився? Так, Тіч втомився від власного життя, яке стало занадто одноманітним: корабель, абордаж, вбивство, збагачення, підвищення авторитету. Проте все було напускною мішурою, як той комір на сорочці Боннета.
Він не вбив Стіда. Ба більше, він врятував його від петлі, перетягнув на «Помсту», ще й сидів і чекав, поки той прийде до тями. Сидів і не зводив погляду з нього. Ще торкався. Здається, саме тоді потрібно було добити — встромити кинжал у саме серце. Чи заборонити зрізати ту мотузку, на якій задихався Стід. Але якось...
Якось так. Бо Стід Боннет пломенів тим життям, яке так спокушало Еда. Так, він хотів отримати у власному існуванні якусь яскраву пляму, хотів залишити у минулому свій авторитет. Бо який сенс у тому, що як тільки він заходить на абордаж, то його вже бояться і здаються? Не має нічого цікавого. Хіба що іспанці ще якось намагаються чинити супротив, бо досі сподіваються позбавити його голови. Звичайно.
Стід дійсно став для нього чимось яскравим, як... Як той вогонь Ельма, варто шторму тільки-тільки закінчитися. Яскраво, неочікувано і приємно. Тічу дійсно було приємно від того, що Стід розділяв з ним власні інтереси, розділяв і те, що подобалося самому Еду. Його не висміяли, коли він взяв той халат і обмацував його. Ніжна тканина. Гладка. Цікаво, шкіра Боннета така сама?
Так. Думки переросли у те, що зазвичай швидко розвивається в Едварді. Але як? Сподобався, трахнув і все. Можливо, на декілька спільних ночей, але зі Стідом все якось не так. Йому з ним легко. Йому з ним хочеться проводити якомога більше часу, що, по правді сказати, і відбувалося, адже «Помста» не така вже й велика. Правда, Тіча все більше дратувала присутність Ізі, який постійно зудів на вухо про те, що потрібно позбутися Боннета. «Його потрібно вбити. Він робить тебе слабким. Ти Чорна Борода, ти не якийсь там слабак», — внутрішній голос ставав голосом Гендса у такі моменти.
Едвард майже згодився, майже підняв руку, але... Воно якось не пішло. Вірніше, все пішло зовсім не так, як потрібно було, бо воно звелося до фортепіано. Ед примітив його в перший же день перебування на «Помсті» — позаду столу, трохи збоку, ближче до того кутка, де ховалося ліжко. І тягнуло його до цього інструменту майже так сильно, як і до Стіда. Тому питанням часу було те, коли він заявить про своє бажання Боннету і коли той зголоситься навчити його грати.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Pianoforte
Fanfiction«Полювання» на пірата-джентльмена було не найкращою ідеєю Чорної Бороди, але коли їм двом закортіло пограти на фортепіано - все стало складнішим.
