Мрія Лейтенанта

Частина п'ята

Я був шокований.
– Вибачте мені, я не повинна була стежити за вами, і чіпати документи на вашому столі я теж не мала права.
– Мирославо, тримай язик за зубами. Про це ніхто не повинен дізнатись. Інакше, полетять наші голови.
– Я розумію, але, чому ці діти залишились самі?
– Сироти, їхні батьки померли або кинули їх, а самі втікли подалі від війни. Зараз до них нікому немає діла, а моє керівництво заборонило їм допомагати, так як немає на те достатньо ресурсів та часу. Але я знаю, вони просто не хочуть нічого з цим робити. От і все.
– Куди ви їх відвозете? – Дуже тихо, майже шепотінням, запитала вона.
– Мої  товариші переправляють їх за кордон, минуючи закони та всі можливі правила, потім їх забирають інші сім'ї, які будуть дбати про них.
На її вустах з'являється ніжна посмішка.
А я знову, не в силах відвести від неї погляд.
Прості, правильні риси обличчя приваблюють своєю елегантністю, невловимою красою, пухкі губи приковують погляд, будять небезпечні бажання. Вкотре помічаю, наскільки ми різні. Абсолютна протилежність, без найменшої схожості. Не лише зовні. У всьому.
– Чому тоді, ви залиши мене Лейтенанте? Чому не відправили з усіма? – Ось воно, це питання, яке я купу разів ставив собі сам.
– Тому що, не захотів. – Чиста правда,  що злетіла з язика так невимушено, неначе Міра повинна була це почути.
Вона не розуміє, що це означає, я в цьому певен, бо навіть я цього не розумію. Чому залишив? Бо лише одна думка про те, що її не стане в моєму житті, змушувала впадати в паніку. Вона липка, і холодна, витісняла всі почуття з душі, накривала з головою, і мені ставало дійсно страшно. По справжньому.
– Вам теж сняться жахи? Що вам сниться?–різка зміна теми, трохи збила спантелику.
Невже вона помітила? Хоча, напевне важко не помітити, як я ночами прокидаюсь в холодному поту. Але я не збирався це обговорювати, особливо з Мірою. Занадто жахливо і грязно для неї.
– Тобі краще не знати.
І вона це розуміла, моє життя було сповнене жахами і втратами, тому якісь страшні сноведіння для мене було нічим. Але те, що жахи турбують Міру, мене збентежило. Я думав, що проблем зі сном в неї немає.
– Мирославо, йди у ліжко, вже надто пізно.
Вона не заперечуючи піднялась зі сходів, але поступилася, я швидко реагуючи, хапаю її за руку,  не даючи впасти. Погляди зустрілись. Її  тендітна долонь в моїй руці. Треба відпустити, відпусти. Нуж бо. Але я тримав її, зачаровано дивившись в очі кольору грозового неба.
– Надобраніч  Лейтенанте. – Промовила дівчинка і стрімко зникла за дверима.
– Дідько, ну що за йолоп? Налякав її.
«Надобраніч Лейтенанте». – Ця фраза ще довго ехом лунала в голові. Коли в останнє мені бажали доброго сну?
–Ніколи. –Прошепотіла підсвідомість. І ця проста дійсність мене вразила.
– Надобраніч Міро. – Я був певен, що тільки нічний вітер і самотній місяць почули мої слова.