В останні серпневі дні солоним повітрям дихається глибше. Ним хочеться наскрізь просочитися, стати частиною прозорих піщаних кришталиків та нескінченно дрейфувати вітром, а потім тонути в пінистих хвилях та плутатися у липких водоростях.
Людей стає все менше, дитячий галас затихає. Музика з парку атракціонів вимикається раніше, а дискотеки на пляжі перетворюються на ностальгічні посиденьки з вареною кукурудзою або її смаженими зернами, свіжим кавуном, нарізаним скибочками, турботливо очищеним від насіння, та розділеною на двох сигаретою.
Містечко не помирає. Воно засинає, а час непомітно сповільнюється. Воно набирається сил, щоби наступного сезону знову тепло прийняти тимчасових жителів, а постійних - живити необхідною енергією, щоб знаходились сили працювати в задоволення.
Заходи сонця віють осінньою прохолодою і до тіла, крім м'яких рук коханих, притуляються в'язані кофтини.
Обійми стають міцнішими, а обіцянки зустрітися знову - щирішими. Поцілунки ховаються в морській темряві, що прикрита зірковою ковдрою, - там місця вистачить для всіх.
Водні гірки працюють лише зранку, а дача частіше проводжає гостей, ніж приймає.
Кіоск із морозивом зачинив свої скрипучі двері. Чарлі, накопивши трошки грошей на навчання, слізно прощалася з родиною Бан, дякуючи за можливість підзаробити та за "зайві" пляшки з прохолодною водою й сендвічі. Вона міцно обіймала Мінхо, нашіптуючи йому слова підтримки. Та ніжно на прощання торкнулася Крісового волосся, востаннє відчувши його близькість.
Синмін частіше та сміливіше приходив до Ханни, коли інцидент із бійкою остаточно стих, а потім, з дозволу батьків та брата, вони довго гуляли узбережжям, купалися з Рікі та цілувалися під місячним сяйвом або ранковим сонним сонцем, поки ніхто не бачив. Ханна сумувала через те, що знову ходитиме до школи, нехай і останній рік. А Синмін обіцяв, що возитиме її, на що отримував запотиличника та суворий погляд. Бо йому також треба буде вчитися, і на прогулянки часу вистачить хіба що на вихідних.
Кошеня на ім'я Мушля помітно виросло та набрало вагу. Воно більше не боялося людей, але лащилося та спокійно спало лише біля Мінхо. Мама дозволила забрати його з собою, якщо це зробить Мінхо щасливішим - а воно вже робить. У нього з'явився свій розклад, і бліді впалі щоки почали набиратися здоровим рум'янцем. Синці під очима досі були, а голова все ще часто йшла обертом від недосипу, але він жив. Жив та не був схожий на того, кому це життя сидить у печінках. Він жив та кохав. Кріса, родину, тварин, море, ранкові посиденьки з горнятком кави або фруктового чаю зі свіжою полуницею, сушеними трояндами, шипшиною та цедрою апельсинів, перетертою із цукром. А потім він учився робити для всіх млинці, тому що роботи на морі йому не знаходилося. Крістофер носився за ним та не давав зробити зайвого руху, тож він тікав від гіперопіки до пансіонату, готував, бо неочікувано знайшов себе в цьому, а потім розносив обіди. Десерти поливаючи золотавим медом або вершками, а перші головні страви ретельно пакуючи в судочки.
День від'їзду нещадно підбирався. Кріс про це говорити не хотів. Він обіймав його міцніше та більше мовчав, сумно опустивши погляд. Він частіше просив щось зіграти для нього, а потім підсідав та намагався теж підхопити мелодію, чим викликав у Мінхо усмішку, тому що музичного слуху в нього зовсім не було. Там навіть не ведмідь наступив на вухо, там проїхався трактор і не один.
"Ти чудовий спостерігач та слухач, але музикант із тебе такий, як із мене медуза. Не заважай"
І після цього Кріс грайливо нападав та намагався залоскотати, а коли виявилося, що лоскоту Мінхо не боїться, то просто заціловував, не даючи можливості вивернутися. Але Мінхо не дуже й хотілося, насправді.
Ніхто не звертав помітної уваги на їхні стосунки. Не те, щоби це не бентежило батьків Кріса, але хлопці разом були настільки щасливими, що порушувати це зайвими та непотрібними запитаннями не хотілося. Та й які запитання, коли все було зрозуміло й так? Крістофер - по-справжньому закоханий, а Мінхо - віддавав йому стільки, скільки міг, наскільки вистачало сил. Головне, що вони були чесними та знали, що з закінченням літа - закінчиться ця пригода й почнеться новий етап. Важчий та сумніший. Але, якщо вони його переживуть та витримають, то стануть не просто рідними. Стануть чимось більше, ніж звичайна пара, що поборола труднощі. Вони зможуть з'єднатися та почати все з нуля. З пам'яттю про Джісона та шануванням його минулого життя.
Коли Мінхо залишався наодинці з собою, то сум та спогади періодично накривали. Він міг поплакати, але більше не вважав себе нікчемним. Він досі відчував повітряні дотики Джісона, але вже не лякався цього. Йому було необхідно навчитися жити навіть без його примарної присутності, але це поки що здавалося чимось нереальним. Чимось морально та психологічно неможливим.
Дні завершувалися швидко, а ночі вони розтягували так надовго, як могли. Лежали під штучними зорями в кімнаті на підлозі, поки Мушля спав у ногах. Довго цілувалися та досліджували одне одного. Крістофер обожнював, коли Мінхо замріяно намотував на пальці його волосся, а Мінхо не міг із ним націлуватися. Вони ховалися під ковдрою й довго лежали в обіймах, не маючи достатньо сміливости, щоби переступити умовну межу та стати чимось більшим. Кріс не знав, як правильно та чи варто було взагалі, а Мінхо було достатньо всього й так. Йому не було самотньо, він відчував себе людиною. Людиною, яка не зробила нічого поганого. І в це з кожним днем вірилося більше.
