Палати на самоті

-1-

2023 рік. Початок серпня

Війна. Хоч якби ти не знав, хоч якби ти не готувався — перший удар все одно був неочікуваний. Він вибив все повітря з грудей. Він змусив заклякнути на місці та без жодної думки дивитися у стіну перед собою. Він не дав почути, що до нього зверталися, поки не підвищили тон. А потім почалася дія.

Мар'ян досі не розумів, що конкретно він виконував. Це були й зачистки, й перевірка інформації, й слідування за Будановим, хоча не був його особистою охороною. Капустенко існував у такому підвішеному стані не один. Ще дві довірені особи, як вони самі про це жартували: Ньютон, якому було вже майже п'ятдесят і який отримав такий псевдонім лише через те, що ще під час навчання заснув під яблунею, та Ліля, якій було так само тридцять три, як і Ма'ряну, і яка теж мала легкий для запам'ятовування позивний.

Вже зараз Капустенко розумів, наскільки ж гарно мати просте ім'я і подібний до нього позивний. Тих Кирилів чи Ліль дуже багато серед військових, тому рашисти не могли точно вирахувати, хто приїхав на ті чи інші позиції. З іменем Мар'ян не особливо сильно розбіжишся, аби вільно використовувати його для позивного у будь-якій справі.

Тиждень. Місяць. Пів року. Рік. Майже півтора. Чернігів, Суми, Київ. Харківщина і Херсонщина. Полон, зґвалтування, вбивства, катування. Радість. Горе. Біль. Страх. Неможливо. Це все неможливо пережити та лишитися таким, яким був. Мар'ян бачив, як ламало всіх, бачив і самого себе. Емоційно нестабільний, що намагався придушити в собі, адже тоді міг би лишитися роботи.

Погано, коли у тебе одна цінність в житті — робота. Погано, коли ти не мав нічого, окрім роботи. Бляха! Та він навіть жив на роботі! Якби була можливість, то... Ні. Ніхто б його не відпустив. Про нього вже знали, най і у вузькому колі, знали так само як і про Лілю та Ньютона. Звичайно, вони не були аж настільки бажаними серед рашистів, як Буданов, проте і просто вийти кудись в магазин — підвищений ризик. Щурів усюди було багато. ГУР, на жаль, не виняток з правил.

Емоційні гойдалки викликали вже одну нудоту: майже сонечко щастя та успіху, але не вдається дотиснути до кінця, бо металеві ланцюги смикають назад. Назад до гідри розпачу, що слизькими та гидотно-крижаними щупальцями охоплювала все тіло. Вони стискалися настільки сильно, що майже неможливо було дихати. Майже. Адже маленькі вдихи все ж таки вдавалися. Жертва повинна продовжувати жити, аби була можливість висмоктати з неї абсолютно все.