Аварія, яка змінить усе

Частина 19. Зрада!

Та встигаю зникнути за дверима кухні, перш ніж він до мене підійде. Як добре що це кафе Назара. Притуляюсь до стіни й заплющую очі. Голова відмовляється думати, у вухах такий набридливий писк, наче зараз втрачу свідомість.

Проходжу до вбиральні й вмиваюсь холодною водою, шум трохи затихає. В грудях наче діру
пробили, намагаюсь глибоко вдихнути, але не
виходить. Коли чую стукіт у двері, смикаюсь і
затамовую подих.

— Соню, - чую голос Назара й відчиняю двері. В очі не дивлюсь, проходжу та сідаю на стілець.
- Цей чоловік питав про тебе й чекав, поки вийдеш. Хто він?
— Не питай. Можна мені піти? - дивлюсь на нього, ледь стримуючи сльози.
— Так, звісно. Тобі погано? Давай я тебе проведу.
— Так, будь ласка, — підводжусь, одягаю куртку й
дивлюсь на хлопця.
- Ти його знаєш, так? - питає він.
— Він — моя невдала зміна в особистому житті. Я дурепа, - схлипую, а хлопець мовчки мене обіймає.
— Я викличу тобі таксі, а ввечері зайду. Добре?
— Угу, — киваю, а потім мовчки поспішаю за ним.

Коли ми спускаємось, таксі вже чекає. Назар допомагає сісти й навіть оплачує проїзд. Потім про це подумаю, зараз сильно болить голова. Телефон у сумці постійно озивається викликом. Я не дивлюсь, хто телефонує, здогадуюсь. Та говорити з ним не буду. Дивлюсь у вікно, але перед собою досі бачу ту картину, де вона вішається йому на шию, і чую голос, коли називає «котиком».

Кривлюсь від згадки й стримуюсь, щоб не заплакати при сторонній людині.

У будинку підіймаюсь на свій поверх та зачиняю двері на замок. Знімаю куртку й лягаю на ліжко. Сліз, на диво, немає, лише біль, що розриває все всередині. Дивлюсь у стелю й тільки зараз розумію, наскільки була дурною. Навіщо я йому?

Це питання крутилося у голові весь час. Бо йому сумно! Від нудьги вирішив спілкуватися з наївною дівчиною, яка одразу закохалася по вуха. Телефон так і продовжує дзеленчати в сумці, я його навіть не дістаю. Надворі стемніло, а я так і лежу, дивлячись у стелю. Схоже, що задрімала на хвилинку, бо розплющую очі від яскравого світла.

— Фух! Соню! - вигукує Лія на всю кімнату, точно вона ж має ключі і від моєї квартири. — Ти чому тут? Як я злякалася! - підходить до мене й
уважно дивиться на обличчя. — Що сталося? -
питає серйозно, а я гірко усміхаюсь.
- Ти мене попереджала, — кажу тихо, — а я не послухала. Сама винна.
— Це Коля? Він тебе образив? Як? — подруга сідає біля мене.
— Я була на прогулянці з Назаром. Ми зайшли в його кафе. Він прийшов з якоюсь жінкою, - відчуваю в очах вологу. — Вона називала його «котиком» і вішалась на шию. Це... — схлипую й сідаю на ліжку.
— От халепа, - підсідає ближче й обіймає мене. —
Ти впевнена, що все так плачевно?
— Сама бачила її обійми і його спокій.
— От же ж... Козел! - вигукує розлючено. - Хто ця щуриха?! Яка вона? - підскакує й починає ходити по кімнаті.
— Не знаю, хто. Я її вперше бачу. Висока, худа й волосся, як у відьми висить.
— Та хтозна, - сідає знов на ліжко й з жалістю дивиться на моє обличчя. Простягає руку й витирає сльози. — Моя, кицю, мені так шкода.
— Я дурепа, Ліє... — вже не стримую сліз і знову потрапляю в обійми подруги.

В цей момент двері з гуркотом відчиняються, змушуючи дівчину смикнутись. Не хочу, щоб мене бачили в такому стані, хто б це не прийшов.

— Ти навіщо сюди прийшов?! - вигукує дівчина й підскакує з ліжка. Повертаю голову на її крик і бачу Колю. Як він сюда попав? Вона стає й закриває мене собою. Витираю обличчя, бо не хочу, щоб він бачив мої сльози. Руки трусяться, а на серці біль. Бачити його наживо, ще гірше, ніж згадувати з тією шваброю.

— Вийди, Ліє, нам потрібно поговорити, - говорить тихо, але роздратовано.
— От іще! Навіть не подумаю. Це ти забирайся. Негайно! - не стримує себе в емоціях дівчина.

Зараз вона стоїть і захищає мене від свого брата. Я про таку подругу навіть не мріяла.

— Ліє, вийди, я сказав! - гаркає на всю кімнату чоловік, а я з переляку смикаюсь.
— Тільки спробуй її ще раз образити, - шипить на нього, але виходить. Я б від такого тону вже забігла за тридевʼять земель. Бачу, який він злий, очі метають блискавки, губи стиснуті в тонку лінію, рухи напружені. Він підходить до ліжка й декілька секунд мовчить. Я не дивлюсь в його бік.

— Софіє, що це за цирк був? Ти чому не відповідаєш на дзвінки? - трохи стримується, але це погано виходить. Тон холодний і роздратований.
— Навіщо? - в моєму ж голосі жодних емоцій.
— Бо ти все не так зрозуміла. Вигадала собі те, чого немає.
- Байдуже, що там у вас є. Достатнього того, що я
бачила.
— Ти нічого такого не бачила.
- Нічого такого, - повторюю його слова, наче куштуючи їх на смак. — Тобто те, що ти з нею обіймався, тебе не бентежить? Ви виглядали парою. Ні, не виглядали. Ви були нею. Хочеш
заперечити, чи, може, я помилилась?
- Можливо. Мені байдуже, як це виглядало. Ми давно знайомі й інколи зустрічалися. Але це було
до тебе.
— Сьогодні я побачила, як це було. Йди. Купайся далі зі своєю крихіткою. Це ж вона? - підіймаю на нього очі й натикаюсь на суворий погляд темних очей.
— Яка різниця, хто вона? Ти навіть не слухаєш, про що я говорю.
— Не хочу слухати, не вірю й не бажаю говорити, - кажу, як робот. Клубок у горлі заважає дихати.
- Знаєш, може, воно й краще, - говорить через декілька секунд. — Ти молода дівчина, яка керується тільки емоціями. Не слухаєш і не бажаєш зрозуміти. А я... В мене просто немає часу займатися твоїми перепадами настрою. І якщо ти обрала цей варіант, я згоден. Бувай, Софіє, - кидає роздратовано і, не дивлячись на мене, виходить з кімнати. А з ним зникає моя віра у кохання і частина душі...